Глава 3

Туманов

Тренування вимотує настільки, що в роздягальні я думаю лише про те, як дістатися машини й не розсипатися. Коліно ниє з кожним днем ​​все більше, але я вдаю, що все добре, щоб у тренерів не виникло підозр. Мені не можна вибувати з гри. Ні зараз, ні колись ще.

Хокей — усе, про що я думаю з того часу, як мій батько привів мене на ковзанку. Мені було вісім, і я досі пам'ятаю, яке це було захоплення і передчуття чогось грандіозного в житті. Коли ти молодший у сім'ї й тебе оточують одні дівчатка, дуже важко стати мужнім. Саме тому батько вважав, що мені потрібен суворий чоловічий спорт, де не буде місця сльозам і примхам.

Все саме так і сталося. Мої дві старші сестри, граючи у своїх ляльок, часто долучали мене, що стало предметом жартів моїх однокласників і хлопців у дворі. Я був дрібним і вразливим, а ще — болючим і слабким. Але хокей усе це змінив, причому у найкоротший термін. Я завжди буду завдячувати льоду, що б зі мною в житті не трапилося. Хворому коліну мене точно не зламати.

— Тумане, ти сьогодні якийсь задумливий. Усе добре? — питає мій найкращий друг і товариш по команді Артем. — Із Гришею все нормально?

Гриша. Точно. Мені треба його забрати сьогодні зі школи, бо його мати на якійсь конференції й пробуде там до вечора. Інший би обурився, адже це не мої дні згідно з умовами спільної опіки, але я не можу відмовити жінці, яку колись кохав. Нехай ми майже вороги, але це не скасовує того факту, що я бачу, як вона намагається зробити все для нашого сина.

— Так, усе нормально. Просто завтикав.

Навіть мій найкращий друг не знає, що біль у коліні іноді не дає мені вільно пересуватися. Як заклинить, доводиться довго сидіти та чекати, коли відпустить. Це може стати проблемою, але я й так надто багато чим пожертвував, щоб бути на цьому місці. Розпускати соплі — не про мене.

— Незабаром чемпіонат, друже. Зберися, — дає повчання, вмикаючи тон капітана команди. — Пропоную завалитися в бар і розслабитись за пивом. Ти як?

Пропозиція приваблива з огляду на те, що перед чемпіонатом ми не можемо собі дозволити пити алкоголь, принаймні у тих кількостях, в яких хотілося б, але в мене є справи.

— Я — пас сьогодні. Потрібно Гришка забрати зі школи, — машинально кидаю погляд на екран, і усвідомлення того, що я спізнююся щонайменше на пів години, як кувалдою б'є по голові. — Чорт забирай...

Ігноруючи своє хворе коліно, швидко переодягаюся та вилітаю з комплексу. Катерина приб'є мене за таке запізнення, вона навіть нічого не слухатиме. Моя робота для неї — порожній звук, саме це спричинило наше розлучення, хоча ми божеволіли одне від одного.

Але не встигаю закинути сумку в багажник, як з нізвідки росте чоловік у діловому костюмі.

— Максиме Туманов? — запитує він із відчутним англійським акцентом. — Дуже приємно познайомитись. Я — Джордан Браун.

Чоловік простягає мені свою долоню, і я автоматично її тисну.

— Дуже радий вас бачити. Ви — жива легенда.

Та ну. Нехай скаже це моїм товаришам по команді, певен, вони з ними не згодні. Але я пам'ятаю, що поспішаю, тому не дуже намагаюся вступати в діалог.

— Вибачте, я поспішаю. У вас є якась справа до мене?

Цей Браун задоволено усміхається, ніби тільки й чекав на це питання. Мені навіть якось ніяково стає. На фаната начебто не схожий, але, а хто схожий? Всі вони спочатку милі та чуйні, а потім доводиться битися. Вимушено, звісно.

— Так, я хотів би запросити вас на зустріч з моїм босом, — легко відповідає іноземець, з кожним словом його акцент ріже вуха. — Завтра ввечері.

Цікавий поворот.

— А хто ваш бос? — знову звіряюсь із годинником, переконуючись, що час сьогодні проти мене працює.

Браун простягає мені картку, на якій тільки написано адресу. І все. Це ще більше насторожує. Я нехай і не зірка світового масштабу, але в цій країні і в сусідній парочці точно відомий, не хотілося б, щоб суперники переламали мені кінцівки.

— Поки що не можу сказати, але повірте, ця зустріч може змінити все ваше життя. Воно того варте.

Його впевненість у собі підкуповує ні на жарт, але я був би не собою, якби легко здався.

— Так кажете, ніби знаєте, про що я мрію, — усміхаюся, відчиняючи двері до салону. Знаю, не дуже чемно, але я справді поспішаю.

— Як і всі, хто давно у хокеї, — замріяно розводить руками іноземець. — Гроші, слава, історія... Кубок Стенлі. Хіба це не те, чого ви прагнете? Не ваша мрія?

І тут я спалахую, як сірник. Можливо, саме ця зустріч і стане доленосною з огляду на те, що людина переді мною явно з тієї країни, в якій хокей — не просто дурна гра на льоді, але все одно такі питання не вирішуються ось так безпосередньо зі спортсменом. Це неправильно.

— Я поспішаю зараз, але завтра постараюсь приїхати… — навіщось кажу Брауну, на що він знову усміхається. Ми обидва знаємо, що я нізащо не пропущу завтрашньої зустрічі, хоч би ким був його бос.

— Радий був вас бачити, містере Туманов. Я впевнений, що ваше життя дуже круто зміниться в найближчому майбутньому.

Ці слова іноземця крутяться у мене в голові всю дорогу до школи Гришка. Я знаю, що не можна заздалегідь загадувати, але якщо це те, про що я думаю, то моя кар'єра полетить угору. Це не вперше, коли мене намагається перехопити клуб, але якщо ми говоримо про Кубок Стенлі, то ставки і справді дуже високі.