Глава 2

Мрії про нормальне життя, без цих вимушених зустрічей, закінчуються відразу, коли я переступаю поріг своєї квартири.

Гриша проведе у батька всі вихідні, а я маю знайти, чим себе зайняти. З одного боку, дуже зручно, коли дитина їде до батька й у матері з'являється вільний час. Можна займатися чим завгодно. Але є той бік, який просто бісить — самотність. З кожним днем ​​дедалі більше її відчуваю.

Я намагалася розпочати нове життя. Знову і знову намагалася стати тією, що була раніше до зустрічі з хокеїстом, який подає надії, але в мене нічого не виходить. Все, що я маю — робота і турбота про сина, на інших чоловіків часу й бажання немає.

Скидаю куртку та кросівки й напружено розглядаю себе у дзеркалі. Усі, хто кажуть, що після розлучення жінка почувається чудово наодинці з собою — нахабно брешуть. Я нічого не відчуваю. У дзеркалі на мене дивиться втомлена і поникла жінка, яка має зайву вагу та купу комплексів. Таке відчуття, що другі шанси є у всіх, крім мене.

Плетуся у ванну, вмиваюсь і переодягаюся, а потім йду на кухню, щоб приготувати собі вечерю.

Коли поряд немає Гришка, навіть готувати не хочеться, але я спеціально ставлю каструлю і роблю механічну роботу, щоб остаточно не збожеволіти й не засісти в інтернеті в пошуках історій про мого зіркового колишнього чоловіка.

Якщо мене хтось запитає, навіщо я це роблю, то виразної відповіді не отримає. Просто хочу бути готовою, якщо він раптом приведе нову пасію, з якою буде наш син. А що? Я маю знати такі речі та бути напоготові.

Але як тільки доварюються макарони, а другий келих вина порожніє, мій телефон оживає.

Сергій. Начебто і так, а начебто — і ні.

— Катерино, привіт. Ти як? — Сергій намагається бути добрим, переживає за мене, але мені не вистачає сили сказати йому правду.

Ми почали дружньо спілкуватися зовсім недавно, і не хочу, щоб він думав, що мені потрібен перепочинок від усього. Я не потребую перепочинку. Я живу своїм життям, як можу, але Сергій не розуміє. Він завжди намагається бути корисним навіть тоді, коли його не просять.

— Усе гаразд, — натягнуто відповідаю. — А ти як?

Все ніяк не можу звикнути до того, що він просто так мені телефонує. Взагалі, Сергій — не просто чоловік — він мій начальник. Нещодавно став завідувачем мого відділення в одній із приватних клінік міста, і буквально відразу почав прокладати до мене стежку. Які б я не вигадувала відмазки, він все одно знаходить спосіб спілкуватися і бути ближчим.

— У мене все добре, — хто б сумнівався? Відчуваю, як мене вже втомлює його вічний позитив. — Слухай, може, зустрінемося? Сходимо завтра у кіно? Чи на ковзанку?

Ковзанка. Насмішка долі, ніяк інакше.

Я ніколи в житті не піду на ковзанку, навіть за гроші, адже саме об тверду поверхню льоду розбився мій шлюб. Хоча раніше я так любила кататися, буквально жила там, тікаючи від підліткових проблем.

Подумки переношусь у ті часи, саме там я вперше побачила хокеїстів і задумливого хлопця з прізвищем Туманов. Але голос Сергія вкотре вириває мене зі спогадів.

— То що? Ідемо?

Я розумію, не можна завжди його динамити, зрештою, Сергій Дмитрович приємний, дбайливий чоловік, зі стабільною та врівноваженою професією. Більшість розлученок віддали б багато чого, аби на їхньому шляху зустрівся такий Сергій, тим більше його зовсім не засмучує той факт, що я з “причепом”, пробач Господи. І мені потрібно щось, щоб переключитись, інакше я так і буду вічно в цьому розлученому глухому куті…

Але цей погляд Туманова…

Він як вовк. Неспокійний та загадковий. Він завжди змушує мене відчувати, ніби я весь час на його гачку.

— Так, давай, — різко погоджуюсь, не даючи собі шансу передумати. — Ковзанка точно ні, а от кіно — те, що потрібно.

Не можу відштовхнути його, навіть якщо всередині щось кричить, щоб я зупинилася. Ні. Не зупинюся. Нехай у мені каже другий келих вина, і завтра зможу про це пошкодувати.

— Чудово! — Сергій ніби сам не вірить, що я погодилася. — Я заїду за тобою о четвертій, гаразд?

— Так, звичайно.

Ми ще якийсь час розмовляємо, все ж таки в одній сфері працюємо, а коли настав час лягати спати, Сергій мило прощається до завтра і вимикається.

Я ще годину сиджу на кухні й дивлюся в одну точку. Не знаю, що зі мною не так і коли моя залежність матиме термін придатності. Це вже навіть прикро, якщо чесно.

Дванадцять років тому я щиро вірила у кохання та дружбу. Жила мріями й намагалася хоч десь відволіктися від тяжкого розлучення батьків. Тоді моя сестра дуже переживала, що я замкнулася в собі, і привела мене на ковзанку. Ось тобі й відволікання, до того ж — фізична розрядка. Я раділа, як дитина. Мені так подобалося це почуття, коли ковзаєш гладкою поверхнею і думаєш тільки про те, як це круто.

Тоді все давалося легко, саме цим і виграє молодість, тому я швидко відірвала руки від бортика і стала кататися сама. Так, піруетів і складних технік не робила, але мені це було і не потрібно. Головне — легкість, з якою я рухалася.

Саме тоді я побачила його. Хлопця, який затьмарив усе і всіх. Макс тоді вже був зіркою юнацької збірної, але я зовсім не цікавилася хокеєм, та й зараз не цікавлюся. Мені було начхати, хто він, мене просто вразили його темні очі й цей вигляд людини, яка знає абсолютно все. Він наче життя прожив, ось справді.