Глава 10.2

Напередодні вихідних у Франківську пройшов рясний мокрий сніг, який до вечора підмерз, перетворивши тротуари на справжню сніжно-крижану кашу. Я поверталася з супермаркету. В кошику візочка лежали два пакети з продуктами, а в самому візочку, закутана в теплий комбінезон і зимовий конверт, сиділа Олеся. В одній руці я тримала підгузки та кульок з побутовою хімією.

Я ледве штовхала візок перед собою. Маленькі коліщата постійно грузнули в мокрому снігу, прокручувалися й виляли в різні боки. Коли я нарешті дісталася до під'їзду, я ледь дихала і була геть чисто мокрою під курткою.

Я зупинилася перед сходами в під’їзд. Пара виривалася з рота білими клубами. Руки від напруги втомились, а візок, перевантажений покупками, здавався непорушною каменюкою. Я підняла передні колеса, щоб заїхати на першу сходинку, але вони зісковзнули і візочок боляче вдарив мене по ногах.

— Ну давай же... — прошепотіла я, витираючи піт з лоба і готуючись зробити ще один виснажливий ривок.

— Наталко! Зачекай, не піднімай сама! — пролунав позаду знайомий голос.

Я обернулася. До під'їзду швидким кроком підходив Артем. Цього разу він був сам, без Тімки.

Він підбіг до нас, миттєво оцінив ситуацію і не чекаючи мого прохання, рішуче взявся за справу.

— Ого, скільки ти всього понабирала, — посміхнувся він і забрав пакунки з моїх рук пакунки. — Давай сюди пакети. А тепер відступи трохи, я візок занесу.

— Артеме, та ні, там же Олеся всередині, візок дуже важкий! — поспіхом мовила я.

— Наталко, заспокойся, — м'яко зупинив він мене. — Я чоловік, мені це зовсім не важко.

Він впевнено взявся за металевий каркас візка, підняв його разом з малою і за секунду переніс його прямо до відкритих дверей під'їзду.

Олеся навіть налякатися не встигла. Вона лишень здивовано кліпала очима, дивлячись на Артема, як на справжнього богатиря.

— Ого! — заплескала в долоні мала. — Дядя Артем сильний!

— А то! — засміявся він, притримуючи важкі вхідні двері й пропускаючи мене вперед. — Ходімо, я допоможу тобі все це до квартири донести.

Ми зайшли до теплого під'їзду. Артем викликав ліфт, піднявся зі мною на наш поверх і доніс всі пакети прямо до дверей.

— Артеме... — мовила я, випускаючи Олесю з візка. — Я навіть не знаю, як тобі дякувати. Ти мене вже вкотре виручаєш! Якби не ти, я б з цим візком ще хтозна скільки мучилась.

Артем запхав руки в кишені і сперся плечем на одвірок. На його обличчі грала посмішка.

— Наталко, ну припини, — спокійно мовив він. — За що дякувати? Мені не важко допомогти. Сусіди ж мають підтримувати одне одного, правда?

Ми стояли в тиші коридору. Олеся забігла до хати, тримаючи свій паровозик, а між нами запала пауза. А потім ми почали невимушену розмову. Про дітей, про те, як вони реагують на перший сніг, про зимові капризи, про те, як складно іноді буває зберегти спокій, коли дитина не хоче вдягати шапку чи рукавички. Артем виявився доволі цікавим і розумним співрозмовником. З ним було легко. 

— Ну, добре, Наталко, — мовив він, вийняв руки з кишень і поправив комір. — Не затримуватиму тебе, бо продукти треба розкласти, та й Олеся чекає.

— Дякую тобі ще раз, Артеме, — щиро посміхнулася я. — Гарного вечора!

Він зробив пів кроку до сходів, а потім раптом зупинився і повернувся до мене.

— Знаєш, Наталко... Я б був зовсім не проти якось випити з тобою каву не лишень на дитячому майданчику...

На секунду я затамувала подих. Серце тьохнуло. Не від бурхливого кохання чи метеликів у животі, ні. Воно тьохнуло від забутого, але такого солодкого відчуття, що я все ще можу бути цікавою.

Я не стала відмовлятися. Я тільки м'яко посміхнулася йому у відповідь.

Артем підморгнув мені, помахав рукою на прощання і рушив сходами вниз.

Я зачинила двері, притулилася до них спиною і глибоко видихнула. За вікном падав лапатий сніг, в кімнаті сміялася Олеся, а в моєму серці вперше за довгі роки розливалося приємне відчуття чогось нового.