Глава 10.1

Грудневі дні швидко змінювали один одного. Франківські вулиці встеляв м'який пухнастий килим, а повітря було кришталево чистим від морозу. Місто поступово вбиралося у передсвятковий затишок. У вікнах сусідніх будинків спалахували перші гірлянди, з дрібних пекарень линув солодкий аромат кориці і ванілі.

Після нашого першого офіційного знайомства біля дитячого майданчика Артем став з'являтися в моєму житті частіше. Ми випадково перетинались в невеличкому продуктовому магазинчику за рогом нашого будинку. Він купував дитяче печиво для Тімки, а я свіжу сметану і фрукти для Олесі. Ми тепло віталися, обмінювалися кількома короткими фразами про погоду чи нові дитячі витівки і розходилися у своїх справах.

Проте кожного разу після такої випадкової зустрічі у мене на душі залишався приємний осад. Артем був просто як добрий, адекватний сусід, з яким можна поговорити про що завгодно.

Одного з таких вельми морозних грудневих днів ми з Олесею вийшли на прогулянку. Сонце заховалось за перламутрові хмари, а морозний вітер відчутно щипав за щоки.

Біля нашого майданчика вже бавився Тімка. Малий завзято намагався викопати у глибокому снігу справжній тунель за допомогою своєї незмінної пластикової лопатки. Олеся, побачивши друга, радісно вигукнула його ім’я, затупотіла зимовими чобітками по рипучому снігу і миттєво долучилася до будівництва снігової фортеці.

Ми з Артемом стояли неподалік і спостерігали за дітьми. Я присіла на дерев'яну лавку і глибше сховала підборіддя у м'який в'язаний шарф. Мороз пробирав за лічені хвилини. Я відчувала, як терпнуть пальці в рукавичках.

Артем, який стояв неподалік і щось роздивлявся в телефоні, раптом перевів погляд на мене. Він сховав пристрій до кишені і підійшов ближче.

— Наталко, подивишся за Тімкою буквально пару хвилин? Мені треба терміново відлучитися, — попрохав він.

— Та звісно, Артеме, без питань, — поспіхом відповіла я. — Іди, я за ним пригляну, діти все одно зараз заклопотані фортецею.

— Дякую тобі! Я швидко! — кинув він і енергійним кроком рушив засніженою стежкою.

Я залишилася з дітьми. Олеся з Тімкою сперечалися, куди краще поставити червоний пластиковий паровозик: на вежу чи заховати всередину тунелю. Мороз ставав дедалі пекучішим. Я підхопилася з лавки, потупала ногами і похукала на замерзлі пальці. Зараз я мріяла лишень про одне: повернутися до нашої теплої квартири і випити гарячого чаю.

Минуло пару хвилин, як в кінці алеї з'явилася висока постать Артема. Він ішов швидким кроком і тримаючи перед собою два великі паперові стакани.

Він підійшов і простягнув мені один стаканчик, обгорнутий щільним картонним тримачем.

— Тримай, зігрівайся, — посміхнувся він.

Я з подивом подивилася на стакан, а потім на нього. В повітрі миттєво розлився аромат кави.

— Артеме... це що? — розгублено запитала я. Гарячий паперовий стакан миттєво почав віддавати тепло моїм занімілим пальцям.

— Це кава, — відповів він, присів на край лавки і зробив ковток зі свого стакана. — Я ж бачив, як сильно ти змерзла. Твої щоки аж білими стали. От і вирішив трошки тебе зігріти. До того ж кав'ярня за рогом робить неймовірно смачне американо. Спробуй, тобі має сподобатися.

Я зробила невеличкий ковток. Гарячий напій розлився по тілу дивовижною хвилею тепла.

В грудях щось боляче защеміло. За останні три роки шлюбу з Сергієм він жодного разу не помітив, що я змерзла, втомилася чи почуваюся зле. Якщо я казала йому про це на прогулянці, він лишень роздратовано кривився й відрізав: 

«Ну то йди додому, чого ти мені настрій псуєш? Хто тобі винен, що ти вдягатися не вмієш?»

Жодного разу він не проявив і крихти простої людської уваги.

А цей чужий чоловік побачив моє зблідле обличчя, збігав до кав'ярні і приніс мені гарячої кави, аби я не замерзла.

— Дякую тобі, Артеме... — з вдячністю прошепотіла я, дивлячись йому в очі. — Я дійсно дуже змерзла.

— Та нема за що, Наталко, — посміхнувся він. — Головне, щоб ти не занедужала. Дітині потрібна здорова мама.

Ми сиділи поруч на лавці, повільно попиваючи каву. Повітря навколо було холодним, але мені вперше за довгий час стало насправді затишно й тепло.