Глава 9

Я вийшла з суду морально виснаженою. Важко опустилася на прохолодну лавку перед центральним входом. Листопад здавався сірим і гнітючим, а в голові досі відлунював сухий голос судді про «три місяці на примирення». Я витягла з кишені телефон, який вібрував від сповіщень.

Зайшла в наш дівочий чат і побачила цілу купу повідомлень.

«Натусь, ти де зникла? Як усе минуло?» — писала Яна. 

«Ми всі чекаємо! Сергій з'явився? Вас розлучили?» — додавала Іриска. 

«Наталочко, відзовися, бо ми тут лікті кусаємо від невідомості!» — хвилювалася Рита.

Я важко зітхнула і набрала короткий текст:

«Ой, дівчата, не питайте, бо розповідати дуже довго...»

Відповідь від Рити прилетіла буквально за секунду:

«Так, ну то готуйся! Ми сьогодні прийдемо до тебе на довгі посиденьки. Будемо тебе розраджувати після цього суда, а ти нам детально розкажеш, що й до чого. Тим більше, ми в тебе в новій квартирі так нормально і не зібралися з того моменту, як ти переїхала. Чекай в гості!»

Я посміхнулася. Вперше за цей важкий день. Тягар на серці трохи поменшав.

До дев’ятої вечора я встигла нагодувати Олесю і вкласти її спати. На моє здивування, мала заснула миттєво й солодко, міцно притискаючи до себе свій червоний паровозик. Вдома лиш запанувала тиша, як за кілька хвилин у двері тихо постукали.

На порозі стояла вся наша компанія. Дівчата зайшли з оберемком пакунків і холодним подихом осіннього повітря. Рита тримала в руках велику гарячу коробку з піцою, Яна обережно несла пакети з суші, а Іриска посміхалася з пляшкою червоного напівсухого вина.

— Ну що, господинька, приймай десант! — прошепотіла Яна, щоб не розбудити Олесю, і міцно обійняла мене за шию.

Ми розмістилися на моїй маленькій кухні. Приглушене тепле світло лампи, пахощі свіжої піци, розкладені роли на тарілках і тихий дзвін келихів створили відчуття сімейного затишку.

— Ну, розказуй, Натусь, — мовила Іриска, роблячи ковток вина. — Як все пройшло? Як поводився цей... твій майже колишній?

Я сперлася ліктями на столик і зітхнула.

— Та як... Прийшов за п'ять хвилин до засідання. В коридорі стояв мов скеля, навіть «добридень» не сказав. Дивився крізь мене, наче ми чужі люди. А в залі, коли суддя спитала, чи згоден він на розлучення, випнув груди і видав: «Ні, я проти».

— Оце так козел! — обурено просичала Яна. — А суддя що?

— А суддя, як почула, що чоловік проти, одразу дала нам три місяці на примирення. Тож аж у лютому буде наступне засідання, — гірко підсумувала я.

Рита, яка досі мовчки слухала, спустошила свій келих, і з легким дзенькотом поставила його на стіл.

— Ну, звісно! — саркастично мовила вона. — А чого ви чекали?! Втратити безкоштовну обслугу! Це ж яка трагедія для чоловічого самолюбства! Зараз навіть найбідніший чоловік може дозволити собі рабиню — просто одружитися й зробити так, щоб жінка обслуговувала його і в побуті, і в готуванні їжі, і навіть у ліжку! А тут обслуга взяла, зібрала валізи й пішла геть. Звісно, він буде впиратися до останнього!

— Рито, ти як завжди — у самісіньке яблучко! — підхопила Іриска. — Він просто сподівається, що за ці три місяці Наталка не витримає фінансово й приповзе назад.

— А от і не приповзе! — твердо мовила я, і дівчата захоплено перезирнулися. — Я вже сказала адвокату, що до лютневого засідання ми готуємо додаткову позовну вимогу. Подам його на аліменти. Нехай тепер платить і вчиться відповідати за власну доньку.

— Оце моя дівчинка! — сяючою посмішкою промовила Рита і піднесла свій келих. — Давайте вип'ємо за це! За Наталку, за її силу, за цю затишну квартиру і за те, що в лютому цей нікчема отримає остаточний підсрачник!

Ми тихо цокнулись келихами. Я дивилася на своїх подруг, слухала їхній щирий сміх і відчувала, як важкий, холодний осад від судового засідання остаточно розчиняється в цьому затишному вечорі. Попереду була зима і три місяці очікування, але я більше не почувалася самотньою. Я мала свій дім, свою донечку та найкращих людей поруч.

Наступний ранок зустрів мене дивовижним відчуттям легкості. Дівочі посиденьки дійсно спрацювали краще за будь-які ліки: важкий осад після судового засідання розчинився, поступаючись місцем тихій надії на краще.

Поки за вікном панував похмурий листопадовий ранок, ми з Олесею затишно поснідали теплою вівсянкою. Мені досі було незвично, як мало часу і сил йде на побут, коли не треба обслуговувати дорослого чоловіка.

Я трохи попрацювала за ноутбуком, виконавши пару завдань і з хорошим настроєм пішла збиратися на двір.

Близько одинадцятої години ми вийшли на вулицю, щоб трохи подихати свіжим повітрям. День видався тихим і по-осінньому строгим. Дощу і вітру не було, але вологе повітря додавало прохолоди пізній осені, яка ось-ось мала поступитися місцем зимі.

Ми тепло вбралися: я одягла на Олесю затишну куртку, зв'язану мамою шапочку і теплий шарф. Двір нашого нового будинку виявився спокійним і захищеним від шумних міських доріг, із сучасним майданчиком посередині.

Олеся радо затупотіла своїми чобітками по притьмареному листю, яке рясно вкривало стежки. Я присіла поруч на вільну лавку і спостерігала, як донечка підійшла до пісочниці. Пісок був вогким і холодним, але малечу це зовсім не лякало.

За кілька хвилин до майданчика підбіг хлопчик років п’яти в теплій синій куртці і кумедній шапці з помпоном.

— Я Тімка! — голосно мовив малюк, простягаючи Олесі свою пластикову лопатку.

Олеся спочатку трохи засоромилася, але вже за мить вони завзято ділили іграшки і щось белькотіли між собою.

Я посміхнулася, дивлячись на доньку, а потім підвела очі в помітила чоловіка, який повільно підійшов до майданчика і зупинився неподалік. Це був батько Тімки.

Зазвичай на майданчику можна було зустріти лишень мам або бабусь, тому поява тата, який сам гуляє з дитиною, привернула мою увагу. Мені стало просто цікаво, і я почала крадькома спостерігати за ними збоку.