Глава 8.1

Адвокат мовчки кивнув, швидко зробив копії, перевірив наявність моїх підписів.

— Зрозумів. Сьогодні ж все зареєструю, — мовив він, простягаючи мені назад мої документи. — Очікуйте повістку з суду.

Минув місяць. Місяць, сповнений тишею нової квартири, солодким дитячим сміхом Олесі і моєю безперервною роботою за ноутбуком. За цей час Сергій ні разу не подзвонив. Навіть не поцікавився, як Олеся.

Аж ось на пошту прийшов довгоочікуваний лист із суду.

День засідання виявився по-осінньому прохолодним і туманним. Я зайшла в приміщення суду, пройшла довгими лункими коридорами і зупинилася біля дверей потрібного залу. Там вже на мене чекав мій адвокат. Сергій з'явився за п'ять хвилин до початку. Він йшов повільно, руки тримав в кишенях куртки. Вигляд в нього був не дуже. Обличчя було сіре і якесь хворобливе.

Ми не привіталися. Між нами панувала напружена мовчанка. Ми тримали дистанцію і практично не дивилися одне на одного. Наче двоє абсолютно чужих людей, які випадково перетнулись в судовому коридорі.

Так дивно. Як люди, які колись зустрілись і покохали одне одного, провели разом не один місяць разом, одружились, народили дитину, тепер поводяться як такі, що ніколи не мали нічого спільного.

— Проходьте, — визирнула з-за дверей секретарка.

Ми зайшли всередину і зайняли свої місця за дерев'яними столами. Засідання проходило стримано і сухо. Головуюча суддя — строга жінка у чорній матії — уважно вивчила матеріали справи, після чого звела очі і подивилась на учасників справи.

— Позивач, ви наполягаєте на позовних вимогах?

Я підвелась з місця. На секунду глянула на Сергія, але той не дивився на мене.

— Так, ваша честь. Наполягаю, — спокійно і твердо відповіла я.

Суддя перевела погляд на Сергія.

— Відповідач, скажіть, будь ласка, чи є ваше бажання розлучитися спільним та обопільним?

Сергій звівся зі стільця, склав руки за спиною і прочистив горло.

— Ні. Я проти розлучення.

Його слова прозвучали для мене, як грім серед ясного неба. Я чомусь була впевнена, що він не буде заперечувати проти розірвання шлюбу. А тут… 

В залі на секунду запанувала тиша. Суддя поправила окуляри, погортала папери і мовила:

— Оскільки один з подружжя заперечує проти розірвання шлюбу, суд має право надати вам строк для примирення...

— Ваша честь, я заперечую! — гаряче вигукнула я, роблячи крок вперед. — Я категорично не хочу продовжувати шлюбні відносини з цим чоловіком! Наш шлюб фактично припинено. Я давала йому шанс, але він ним не скористався! Примирення неможливе!

Проте суддя лишилася непохитною. Вона суворо подивилася на мене поверх окулярів.

— Законом передбачено захист сім'ї, особливо коли у подружжя є неповнолітня дитина. З огляду на заперечення відповідача, суд ухвалює рішення надати подружжю три місяці на примирення. Наступне засідання призначається на лютий. Сподіваюся, за цей час ви знайдете спільну мову.

Три місяці! Ще цілих три місяці юридично бути прив'язаною до чоловіка, який зіпсував мені останні три роки життя.

Мій шок не мав меж. Я ніяк не могла повпливати на цю ситуацію. І це дратувало найбільше!

Коли ми вийшли з залу суду, Сергій навіть не глянув в мій бік. Він просто мовчки рушив до виходу, явно задоволений тим, що зміг розтягнути процес розлучення, щоб пограти на моїх нервах.

Я стояла в коридорі, ковтаючи розчарування і пригніченість.

— От навіщо він це зробив? — обурилась я, дивлячись в той бік, де щойно зникла постать мого чоловіка. — Навмисно вирішив мене подраконити? Для чого йому ці три місяці? От для чого?!

— Наталко, заспокойтеся, — м'яко мовив адвокат, торкнувшись мого плеча. — Не засмучуйтеся. Це стандартна судова практика, коли є мала дитина й відповідач заперечує. Суддя просто виконала формальність. Через три місяці, на наступному засіданні, вас розлучать беззаперечно, навіть якщо він знову буде проти.

Я глибоко вдихнула, опанувала себе і звела очі на юриста. Якщо Сергій вирішив пограти на моїх нервах, то я зроблю так само.

— Добре, — мовила я. — Тоді до наступного засідання підготуйте позовну вимогу щодо аліментів. Я хочу подати Сергія на аліменти. Нехай вчиться відповідати за власну дитину.