Глава 7.1

Серце на секунду завмерло, а потім сильно тьохнуло. Попри всю мою загартовану болем рішучість, в думках раптом спалахнула зовсім крихітна іскра надії. 

А що, як він схаменувся? А що, як за ці дві доби в порожній квартирі він нарешті збагнув свою провину? Перелякався самотності, зрозумів, кого втратив, і тепер телефонує, аби благати мене повернутися, вибачатися і розкаюватись?

Звучить безглуздо, але як то кажуть “надія вмирає останньою". Колись же я зробила вибір на його користь. І він до народження дитини не був таким мудилою.

Я кілька секунд дивилася на яскравий екран. Відповісти чи проігнорувати? Зрештою, він ще й досі мій чоловік і тато Олесі. Зробила глибокий вдих, і все ж таки провела пальцем по сенсору, щоб прийняти виклик.

— Чому ти телефонуєш? Що сталося? — мовила я стримано. В моєму голосі не було жодної емоції, хоча серце билося швидше, ніж зазвичай.

— Так, ну що, побісилася й досить! — почав Сергій без привітання. — Повертайся додому! У холодильнику порожньо, мені жерти немає що! Задрала вже своїми фокусами і цим цирком!

Отак. Замість каяття, розпачу чи бодай крихти жалю за сім’єю, я почула роздратування і претензії. Зі мною розмовляв розлючений побутовий інвалід, чий комфорт раптово зазнав краху. Не люблячий чоловік, не дбайливий тато дитини. Тупо паразит і егоїст.

Вся моя ілюзорна надія розсипалася в порох. Він телефонував не через страх втратити найрідніших людей чи провину. Він телефонував, бо не звик щось робити сам. Ані прибрати в хаті, ані приготувати якусь бодай просту їжу, він не звик. А тут неприємність яка! Готова їжа в каструлях скінчилася!

— Заради чого я повинна повертатися? — спитала я рівним голосом. — Ти визнав свої помилки? Вирішив змінитися? Перепросити хочеш?

У слухавці залунав його регіт.

— Ти що, смішна чи що?! Які ще помилки?! Я їсти хочу!

Злість гарячим клубком запалала в грудях. Але я не дозволила собі зірватися на крик. За стіною спала Олеся, я могла її налякати. Тим паче, ці пару днів дитина провела в спокої. Тож я глибоко вдихнула, опановуючи дикий гнів.

— Ну, то хай тобі твоя мама й готує, — роздратовано мовила і скинула виклик.

Відклала телефон на стіл і важко видихнула. В грудях аж клекотіло від злості та обурення. Який же Сергій пристосуванець! Він бачить в мені не жінку, а безкоштовну обслугу.

Я важко опустилася на стілець. Зупинила погляд на турці, з носика якої тонкою цівкою йшла пара від кави. В мене мав бути спокійний вечір з кавою і ноутбуком, а натомість я психую і нервуюся.

Телефон на столику спалахнув знову. Перший, другий, третій дзвінок. А я поводилась так, як він вчиняв постійно зі мною. Тупо ігнорила його дзвінки. Сергій лютував. Бо дзвінки продовжувались. Я увімкнула безвучний режим, щоб вібрація не розбудила малу.

Але Сергій наярював, як божевільний. Тому я взяла телефон, затиснула бічну клавішу і вимкнула його повністю. Нехай тепер він послухає автовідповідач, як слухала його я, коли намагалась додзвонитись до нього. Хоча, навряд чи він зрозуміє, що я дзеркалю його поведінку. Буде думати, що я навмисно його драконю і роблю на зло. Нічого нового.

Екран згас. На моїй новій кухні знову запанували спокій та солодка приємна тиша.