Глава 6.2

День за днем минали вересневі дні. Вони принесли до міста прохолодний вітер, який вистеляв алеї міського парку золотим листям і перші затяжні дощі. Вересень невпинно добігав кінця, а моє питання з житлом все ще не вирішилось.

Орендодавці немов змовилися. Ціни на нерухомість злетіли до небес. Всі варіанти, які я переглядала на сайтах, були мені не по кишені. Те, що коштувало помірно, виявлялося занедбаними халупами з ремонтом а-ля хочу назад в СССР. А більш-менш охайні однокімнатні квартири виртували космічних сум, які моя робота просто не могла покрити. Відчай поступово стискав горло.

В нашому спільному чаті дівчата щодня мене засипали питаннями.

«Натусь, як справи з пошуком? Знайшла щось? Як там у вас із Сергієм?»

Я відповідала їм зазвичай пізно ввечері, коли з'являлася вільна хвилинка.

«Дівчата, з квартирою поки глухо, все дуже дорого... А з Сергієм повна гра в мовчанку. Він удає, ніби мене не існує. Іде на роботу, вертається пізно ввечері, зазвичай напідпитку. Я вже кілька тижнів сплю у вітальні на дивані. Ми навіть у коридорі не перетинаємося, живемо як зовсім чужі люди на одній території... Я так більше не можу»

І ось одного вечора, коли я вкотре гортала оголошення, на екрані з’явилося повідомлення від Рити.

«Дівчата! Натусь! У мене для тебе просто божевільно круті новини! Я знайшла квартиру! Крихітна, але неймовірно гарненька, затишна, охайна, а головне — за дуже адекватну ціну! Її здають мої давні знайомі, я вже все про тебе розповіла й порекомендувала. Вони згодні! Так що на наступному тижні у нас грандіозний переїзд!»

Чат вибухнув від захоплених смайликів і повідомлень Яни й Іриски. В мене від несподіванки і дикого полегшення перехопило подих. Сльози бризнули з очей, тож я записала голосове повідомлення.

— Риточка... сонечко моє... ти мене просто врятувала! — мій голос дрижав і зривався від плачу. — Я не знаю, що б я без тебе робила! Я тобі повік цього не забуду, ти не уявляєш, який тягар у мене з душі впав! Дякую тобі!

Відповідь від Рити прилетіла моментально.

«Натусь, ну ти чого розплакалася?! Заспокойся негайно! Ми ж подруги, ми одна за одну горою! Для цього дівчата і потрібні, щоб підтримувати одна одну у біді. Збирай валізи, на вас чекає нове життя!»

День переїзду ми спланували швидко й чітко. Як тільки Сергій пішов на роботу, до мене прийшов справжній жіночий десант. Дівчата приїхали всі разом.

Квартира вирувала. Ми поспіхом пакували коробки, складали мої та Олесині речі, заклеювали скотчем пакунки з дитячими іграшками і книжками, обережно розбирали дитяче ліжечко. Подруги працювали злагоджено, жартували, намагаючись відволікти мене від важких думок. Ми носили речі до машини, якою керував знайомий Рити, і за кілька рейсів перевезли майже все майно до моєї нової оселі.

Коли я вперше переступила поріг нової квартири, у мене защеміло серце від захвату. Вона була справді крихітною, але дивовижно атмосферною і світлою. Великі вікна виходили  тихий дворик, де росли ясені, жовті крони яких імітували сонечко. Стіни були пофарбовані в ніжний молочно-кремовий колір, на підлозі лежав світлий однотонний килим на паркеті, а білі легкі фіранки м'яко пропускали останні теплі промінчики.

В невеличкій вітальні стояв компактний розкладний диван, затишне крісло біля книжкової полиці і письмовий стіл, який ідеально підходив для мого ноутбука. У кутку прекрасно вставало Олесине ліжечко. Кухонька була зовсім ляльковою, але охайною. З газовою плитою, кількома тумбами, невеличким круглим столиком і двома стільцями. Повітря тут пахло деревом, милом і спокоєм. Не було жодної краплі гніву, перегару чи знецінення. Це був наш з донечкою такий омріяний дім.

— Ну як тобі? — Яна зазирнула в кімнату і посміхнулася.

— Це казка... — щиро прошепотіла я, обіймаючи Олесю, яка вже захоплено роздивлялася сонячні зайчики на стіні.

День вже хилився до вечора, коли всі коробки і сумки були перенесені і розпаковані.

— Наче все, — мовила Іриска.

— Залишилося зробити останній ривок. Треба повернутися до старої квартири і забрати одну невеличку сумочку з моїми особистими дрібницями.

— То поїхали, заберемо, — озвалася Рита.

— Та ні, дівчата. Це я вже сама. Ви й так цілий день на мене витратили. Прогуляюся з Олесею трішки.

— Точно? — зсунула брови Яна.

— Точно, — я розсміялася з її виразу обличчя. — Там суто мої дрібниці, нічого великого чи тяжкого.

Я попрощалася з подругами і ми з донечкою пішли на зупинку. Потім трішки пройшлися і за півгодини вже були під будинком. 

Я беззвучно відкрила двері і раптом застигла. Сергій повернувся з роботи раніше, ніж зазвичай.

Він сидів на кухні, повільно жував щось з тарілки і гортав стрічку новин у телефоні. Відсутність дитячого ліжечка та голі полиці в шафі його взагалі не обходили. Він поводився так, ніби нічого не сталося.

Я мовчки пройшла до вітальні, підхопила з підлоги останню невеличку сумку і вже розвернулася, аби піти, як позаду почула його кроки.

— О, вистава продовжується? — недбало кинув він, витираючи губи серветкою. — І куди це ти зібралася з торбами? На прогулянку?

Я зупинилася з сумкою в одній руці, а іншою міцно стискала маленьку долоньку Олесі.

— Я йду від тебе, Сергію, — мовила я спокійно і подивилась йому прямо в очі. — Я подаю на розлучення. Це кінець.

Сергій лишень пирхнув.

— На розлучення вона подає! Ти взагалі чуєш себе? — розсміявся він. — Побігаєш пару днів по своїх подружках, поспиш на чужих диванах і приповзеш назад. Куди ти дінешся з дитиною? Кому ти треба? Тобі через тиждень їсти не буде за що купити. На колінах вибачатися будеш, щоб я тебе назад пустив!

Його сміх і кпини раніше б боляче образили мене. Але не зараз. Я не стала виправдовуватися, не розплакалася і не промовила більше жодного слова. Я просто розвернулася, накинула на Олесю курточку і зробила крок за поріг.