Глава 6.1

Вересень прийшов до Франківська непомітно. Він приніс з собою м’яке тепло,  першу нічну прохолоду та золотисто-багряне листя, що тихо шелестіло під ногами в міському парку. Вузенькі бруковані вулиці дихали свіжістю, а з затишних кав'ярень линули пахощі кориці і свіжозмеленої арабіки.

Нарешті я змогла вирватися і зустрітися з дівчатами в нашому улюбленому кафе. Олеся залишилась з мамою. Ми сіли під крислатими каштанами, заховавшись від легкого осіннього вітерцю за гарячими келихами з чаєм.

Першою розповіла про свої новини Іриска. Вона сумно крутила в руках керамічне горнятко і зрештою тихо зізналась, що після поїздки до матері в село вони з Максом остаточно розійшлися. Потім черга дійшла до Яни. Її очі сяяли від щастя. Вона з захватом описувала свою поїздку до Одеси й того самого Влада, з яким познайомилася в купе номер п'ять. Ця зустріч в потягу повністю перевернула її світ. Рита лишень важко зітхала, ковтаючи міцний еспресо: вона все ще була завалена робочими дедлайнами і намагалася вигребти з нескінченного авралу.

На мить за столом запанувала пауза. Дівчата перезирнулися і одночасно звернули увагу на мене.

— Наталко, ну а ти чого мовчиш? — чуйно спитала Яна. — Як мама? Як ти сама? Бо ти якась геть бліда і виснажена...

Я глибоко вдихнула прохолодне вересневе повітря. Всередині все стиснулося, але ховатися і удавати ідеальну сім'ю більше не було жодних сил.

— Мамі краще, її вже виписали, — тихо почала я, дивлячись у свій чай. — Але ці дні... Дівчата, я просто розривалася. Працювала за ноутбуком ночами, бо негайно були потрібні гроші. А вдень бігала до лікарні, купувала ліки. І все це з Олесею на руках... А ще... я розлучаюся з Сергієм.

За столом запанувала дзвінка тиша. Дівчата застигли, дивились на мене не те що з здивуванням. Вони були шоковані.

— Що?! — першою вигукнула Рита. — Наталко, що ти таке кажеш?!

— Те, що є, — мій голос здригнувся. — Дівчата, це край. Коли мама потрапила в лікарню в критичному стані, Сергій відмовився дати бодай гривню з наших спільних заощаджень на її ліки. Заявив, що не друкує гроші, що моя мати має сама за себе платити. А коли я благала про допомогу і щоб він побув з Олесею, він просто послав мене. Йому важливіше було пити пиво з кентами.

Дівчата ахнули. Очі Іриски округлилися від шоку, а Рита від обурення стисла кулаки, що аж кісточки побіліли.

— Він приперся о третій ночі геть чисто п'яний, — продовжувала я, і гарячі сльози, які я так довго стримувала, нарешті потекли по щоках. — Йому було байдуже до всього. Наступного дня він влаштував скандал, що ми з Олесею заважаємо йому спати з похмілля... Дівчата, я коли позичала гроші, я відчула таке приниження, ви би знали! А ще я зрозуміла: я більше не можу так жити. Я не витримую цих постійних сварок, ігнору і п'янок, — я перевела подих і продовжила: —  І наразі я шукаю квартиру. Будь ласка... допоможіть мені знайти хоча б крихітну, найдешевшу однокімнатну квартирку. Мені аби тільки дах над головою для нас з Олесею та спокій...

Подруги приголомшено слухали мене з широко відкритими очима. Вони думали, що в нас з Сергієм все чудово і навіть уявити не могли, що за зачиненими дверима нашої квартири коїться такий жах.

— Наталко... — прошепотіла Яна. Вона була ошелешена моєю правдою. — Боже мій... Чому ж ти мовчала?! Чому ти взагалі нічого нам не казала, поки мама була в лікарні?! Чому не подзвонила?! Ми б тобі допомогли, ми б гроші дали, ми б приїхали!

Я опустила погляд і витерла сльози кінчиком серветки.

— Дівчата, ну як я могла вам дзвонити?.. У кожної з вас був свій хаос у житті. Ти якраз їхала відпочивати в Одесу, Рита сиділа завалена роботою під загрозою звільнення, а Іриска в сльозах їхала до матері в село... Чим би ви мені допомогли? У кожного свої біди. Я не хотіла вішати на вас ще й свої проблеми.

— Та ти що, дурна?! — різко промовила Рита, підсуваючись ближче й міцно обіймаючи мене за плечі. — Які проблеми?! Ми ж подруги! Для чого ми тоді взагалі потрібні, якщо не допомагати в такі моменти?!

— Саме так! — гаряче підхопила Іриска. — Забудь про те, що було! Головне, що ти нарешті зважилася вирватися зі свого болота! Ти така молодець, Наталко, чуєш?!

Яна взяла мене за обидві руки, тепло і міцно стиснула мої тремтячі долоні.

— Так, Наталко, стоп! Жодної паніки. Ми з тобою. Ти більше не одна проти всього світу, зрозуміла? Що тобі зараз потрібно? Житло? Сьогодні ж перериємо весь інтернет, обдзвонимо всіх знайомих і знайдемо тобі найкращу, найзатишнішу квартирку в місті! І з переїздом допоможемо, і з Олесею посидимо, коли треба буде.

— Ти головне не бійся, — впевнено додала Рита. — Ти чиниш правильно. Сергій — звичайний трутень і паразит. Тепер ти будеш вільна. Ми тобі допоможемо впоратися з цією ситуацією.

Я дивилася на дівчат крізь сльози, але це були вже зовсім інші сльози — сльози полегшення й глибокої, безмежної вдячності. Важка, крижана брила самотності, яка давила мені груди останні тижні, розтанула від їхньої любові і тепла.

За моєю спиною були мої дівчата. І зараз я відчула, що в мене є надійна опора і сили рухатися далі.