Глава 5

Дерев’яна лава в коридорі під дверима відділення здавалася крижаною. Я сиділа, притискаючи до себе Олесю, а моє серце стукало в скронях.

Тепер залишалося тільки чекати. Олеся вже не плакала. Вона втомилася вередувати і просто перебирала пальчиками свій червоний пластиковий паровозик.

Скрип металевих дверей змусив мене підвести голову. На коридор вийшов черговий лікар. Його обличчя вже не здавалося таким суворим, а в погляді з'явилася теплота.

— Крапельниці вашій мамі вже ставлять, — сказав він і поправив фонендоскоп на шиї. — Тиск трохи стабілізувався, найгостріший пік минув. Вона прийшла до тями. Можете зайти на пару хвилин. Але прошу вас: жодних сліз і тривог. Їй категорично не можна хвилюватися.

— Дякую, лікарю, — я ствердно кивнула, підхопилася з лави і підійшла до постової медсестри, яка сиділа за високою стійкою.

— Я вибачаюсь, можна моя донечка посидить з вами буквально дві хвилинки? Вона дуже слухняна.

Молода медсестра доброзичливо посміхнулася, дістала з шухляди чистий аркуш паперу та кольорові олівці.

— Звісно, йдіть. Ми тут трохи помалюємо. Як тебе звати?

— Олеся, — мала зніяковіла і засоромилась. 

— Іди до мене, сонечко, — мовила медсестра і всміхнулась. — Намалюємо зайчика?

Я опустила донечку на підлогу, вклала в її ручку олівець.

— Мамуся зараз повернеться, пташечко. Сиди тихенько.

Я пройшла довгим коридором і зайшла до палати.

На крайньому ліжку біля вікна лежала моя мама. Вона здавалася такою крихітною і беззахисною. До її руки була під'єднана прозора трубка крапельниці, через яку стікали ліки.

Я тихо підійшла до ліжка і опустилася на стілець поруч.

— Мамочко... — прошепотіла я.

Мама повільно повернула голову і її погляд зупинився на моєму обличчі. Вона спробувала посміхнутися.

Я взяла її слабку долоню у свої руки. Шкіра на її руці здавалася тонкою, мов папіросний папір.

— Наталко... доню... — голос мами був тихим, наче шелестіння сухого листя під вітром. — Ти тут...

— Я тут, мамо, я поруч, — промовила я. — Все добре. Лікар каже, що тобі вже краще. Тебе лікують, все найгірше позаду. Ти тільки одужуй...

Мама тихо зітхнула. Вона не дивилася на крапельницю чи медичні прилади. Вона дивилася прямо на мене. Вона помітила мої темні кола під очима, бліде обличчя, тремтячі губи і червоні від сліз очі.

— А де Олеся?.. — повільно спитала вона, роблячи коротку паузу після кожного слова. — Як твоя поїздка на море?.. Ти ж мала їхати в Одесу... Де Сергій?..

— Олеся в коридорі, малює з медсестрою. Поїздку я скасувала, яка вже там Одеса... A Сергій... Сергій вдома, в нього справи. Не хвилюйся про це, головне, щоб тобі стало краще.

Мама мовчки дивилася на мене. А потім слабо стиснула мої пальці своєю рукою.

— Доню... поглянь на мене, — прошепотіла вона.

Я підвела очі.

— Не живи моїми помилками, Наталко... — тихо мовила вона, і в кожному її слові відчувалася важкість її минулого життя. — Не тримайся за порожнечу... заради картинки ідеальної сім'ї. Якщо тобі боляче... не терпи...

— Мамо, не треба зараз про це... — почала було я, але вона легенько хитнула головою, зупиняючи мене.

— Ні, послухай мене. Я все життя терпіла, мовчала, намагалася зберегти те, що давно зруйнувалось. І до чого це призвело? Я не хочу для тебе такої долі. Я хочу бачити тебе щасливою. Запам'ятай це. Якщо в тебе немає більше сил — іди. Ти впораєшся. Ти в мене сильна...

В палаті запанувала тиша. Слова мами пропекли мене до найглибших закутків душі.

— Час виходити, дівчино, — тихо мовила медсестра, зазираючи до палати.

Я нахилилася до мами, обережно поцілувала її в чоло.

— Дякую тобі, мам. Я все зрозуміла. Відпочивай.

Я забрала з поста Олесю, яка з усмішкою показала мені свій малюнок. Я взяла донечку на руки, вийшла з лікарні і попрямувала на зупинку.

Вдома тхнуло тютюновим димом, кавою та перегаром. Сергій сидів на кухні за столом, повільно попиваючи з високого кухля пиво і втикав в смартфон. Ясно. Похмелявся.

Він навіть не повернув голови, коли ми зайшли. 

— О, повернулися... — мовив він, не відриваючи погляду від екрану. — Зараз знову почнеш мені мізки виносити?

Раніше після таких слів я б одразу спалахнула. Але зараз його слова пролетіли повз мене, немов пил в пустелі.

Я мовчки опустила Олесю на підлогу і почала її роздягати.

— Що, оніміла чи що? — знову пролунав з кухні його глузливий голос. — Чи думаєш, як з мене гроші на ліки вимантити? Ти даремно супишся, Наталко. Я тобі зранку сказав: на твої забаганки я не дам ні копійки.

Він продовжував кепкувати і підколювати мене. Напевно, очікував побачити мою звичну реакцію — сльози, докори, крик. Але я просто мовчки зняла з донечки сандалики, розчесала її м'яке волоссячко і повела на кухню, щоб приготувати їй легку вечерю.

Я поводилася так, ніби Сергія взагалі не було в цій кімнаті. Я налила Олесі теплого молока, дістала з холодильника дитячий сирок, а з хлібниці булочку, і поставила перед нею.

— Поїж, зайчику, — з ніжністю мовила я і погладила доньку по голівці.

Коли мала поїла, я відвела її в кімнату, ввімкнула світло, дістала кубики й м'які іграшки.

— Пограйся трішечки тут, пташечко. Мама зараз повернеться.

Прикрила двері в кімнату, аби захистити її від можливого шуму і повернулася на кухню.

Сергій стояв біля мікрохвильовки і грів собі якусь їжу. Почувши мої кроки, він розвернувся, сперся попереком на стільницю і зміряв мене зневажливим поглядом з ніг до голови.

— Ну? — буркнув він з кривою посмішкою. — Що витріщилася? Не маєш вже що сказати? Чи шукаєш до чого ще вчепитися?

Я зупинилася за крок від столу. Дививлась йому в очі і не відводила погляду.

— Я йду від тебе, Сергію, — просто й тихо мовила я. — Я подаю на розлучення.

Його обличчя на коротку мить застигло. Посмішка злетіла з губ, а в каламутних очах промайнуло здивування. Він не чекав цих слів. Він чекав криків, звинувачень, прохань про гроші, але тільки не моєї тиші і спокою.