Глава 4.1

Я зробила глибокий вдих. Стиснувши зуби і переступивши через гордість, я набрала номер Сергія. Він взяв слухавку лишень після сьомого гудка.

— Ну що тобі ще треба?! — прогримів в динаміці його хрипкий, розлючений голос. — Ти можеш дати мені спокій хоч на годину?!

— Сергію, слухай мене уважно і не перебивай, — мовила я, збираючи всі сили, аби голос не здригнувся. — Я в лікарні. Лікар виписав рецепт для мами, але на моїй картці грошей не вистачає. Перерахуй мені з нашого спільного рахунку необхідну суму. Я скину тобі чеки й рецепт.

В слухавці на коротку мить запанувала тиша, а потім вибухнув справжній вулкан люті.

— Ти що, взагалі з глузду з’їхала?! — загорлав Сергій. — Які ще гроші?! Що ти там в своїй дурній голові уявила? Я тобі що, верстат з друкування купюр?! Чи я на грошах сплю?!

— Сергію, це моя мама і мова йде про її здоров’я! — вигукнула я, і з очей бризнули сльози люті та безсилля. — Це наші спільні заощадження! Там є і мої гроші, які я заробляла і відкладала! Мова йде про декілька тисяч гривень, щоб врятувати рідну людину!

— Нічого я тобі не перерахую! — лютував він. — Твоя мати отримує пенсію! В неї є свої заначки, хай дістає зі своїх панчіх і платить за свої ліки сама! Чому я мушу віддавати свої важко зароблені гроші на її баночки й крапельниці?! Ти тільки і вмієш, що тринькати гроші направо й наліво, марнотратниця! Вічно вигадуєш якісь проблеми і п’єш з мене кров!

В мене від шоку відібрало мову. Я стояла з телефоном біля вуха і слухала, як чоловік, з яким я прожила кілька років і від якого народила дитину, брутально торгується за життя моєї матері.

— Сергію... ти взагалі людина чи ні?... — прошепотіла я.

— Я не дам тобі жодної копійки! Навіть не розраховуй! Шукай де хочеш, викручуйся як знаєш, а мої заощадження не чіпай! — заревів він.

І все. Виклик обірвався. В скронях глухими ударами відлунювало моє власне прискорене серцебиття.

Я повільно опустила руку. Сергій вимкнув зв'язок. Він просто перекреслив нас, залишив сам на сам з бідою, ніби ми були чужими людьми, випадковими перехожими, чиї проблеми його зовсім не стосуються.

Олеся на руках важко зітхнула і тихо схлипнула.

— Мамо, я їсти хочу... і пити... — прошепотіла донечка.

В мені все стиснулося від пекучого болю. Дитина була виснажена, голодна, налякана цими чужими стінами, а її власний батько в цей час відсипався після п'янки. Безпорадність і нищівна самотність обпекли серце так сильно, що на мить стало важко дихати.

Здаватися я не мала права. В палаті на мене чекала мама. Кожна змарнована хвилина могла коштувати їй життя.

Я опустила Олесю на дерев'яну лавку біля аптеки, дістала з сумки яблучний сік та вівсяне печиво, яке захопила з дому, і дала дитині. 

Потрібно було знайти гроші. Негайно.

Серце калатало десь в горлі, а щоки палахкотіли. Руки тремтіли, що я заледве потрапляла пальцями по сенсорному екрану. Цей козел так часто виводить мене з себе, що мені самій скоро знадобляться ліки.

Я хотіла написати дівчатам в чат і попросити і них грошей, але схаменулась. Вони зараз мають свій клопіт. До того ж, я не готова розповідати весь треш про Сергія.

Тож я відкрила список контактів в телефоні. Купа знайомих, колишніх колег по роботі та постійних замовників моїх проєктів.

Довелося переступити через власне «я», через сором і страх здатися жебрачкою в очах інших людей. Я набрала номер своєї постійної замовниці, з якою працювала останній рік.

— Алло, Олено?.. Доброго дня, вибачте, що турбую... — мій голос здригнувся і я змушена була закусити губу і перевести подих, аби не розплакатися просто в слухавку. — У мене... у мене дуже важка ситуація. Мама в лікарні, терміново потрібні гроші на ліки. Чи можу я позичити у вас кілька тисяч? Я все відпрацюю, обіцяю, виконаю будь-які проєкти...

Я слухала власне прискорене дихання й почувалася останньою жебрачкою, яка благає про милостиню.

— Наталко, заспокойся, про що ти кажеш! — чуйний голос Олени прорізав моє заціпеніння. — Звісно! Напиши картку, я зараз перекажу скільки потрібно. Не хвилюйся за проєкти, потім розберемося.

Я подякувала Олені, попрощалася і зайшла в месенджер. Знайшла її серед контактів і скинула номер картки.

Коли на екран прийшло сповіщення про поповнення рахунку, мені аж дихати стало легше. Хоч я і позичила гроші в чужої людини, але завдяки цьому я зможу придбати такі необхідні для мами ліки.

Стороння людина виявила більше милосердя, співчуття і людяності, ніж чоловік, з яким я ділила одне ліжко і виховувала спільну дитину.

Я підійшла до аптечного віконця, розрахувалася, забрала пакет з ліками і майже бігом повернулася до відділення.

— Добрий день. Я купила препарати, які радив лікар. Ось, візьміть, будь ласка, — сказала я і передала пакет медсестрі, яка йшла мені на зустріч.

— Молодець, дівчино. Зараз все передамо, — мовила вона і пішла в маніпуляційну.

Я повільно відійшла до лави і сіла, опустила поруч Олесю. Доня притислася до мене, їла печиво і дивилася навколо своїми великими очима. Я подивилася на неї, погладила її по м'якому волоссю.

В коридорі панувала відносна тиша, але всередині мене вирував емоційний шторм.

Приниження. Гіркий біль від зради. Сором за кожну позичену копійку. Все це добило мене і змусило діяти.

Сергій був не просто поганим чоловіком чи байдужим батьком. Він був паразитом, який отруював мені життя, який був здатний кинути мене напризволяще в тяжкий момент. І терпіти це далі означало б добровільно знищувати саму себе і плювати на майбутнє власної дитини.

Біль і розпач, які розривали мене останні дні, раптом зникли. На їхнє місце прийшла холодна і непохитна рішучість.

Я більше не буду просити. Не буду благати. Не буду чекати на зміни там, де панує суцільна байдужість.

Я розірву цей шлюб. Обов'язково. Заради Олесі і заради самої себе.