Глава 4

Перші промені серпневого сонця пробивалися крізь кухонне вікно. Я закрила кришку ноутбука аж о шостій ранку. Очі свербіли і пекли, поперек нив, а голова здавалася важкою, наче залитою свинцем. Зате я зробила всі завдання і мені має капнути на рахунок якась копійка. Я працювала цілу ніч, щоб придбати ліки для мами.

Я піднялася зі стільця і на секунду затамувала подих. Зі спальні чувся гучний храп. Лягати поруч з ним я не мала жодного бажання. Нюхати сморід перегару і слухати як Сергій хропе? Та нізащо! Треба хоч трішки поспати, поки Олеся не прокинулась.

Мозок кипів від думок про маму. Як вона там? Чи вдалося лікарям збити їй той височенний тиск? Як вона взагалі почувається після тих жахливих цифр?

З такими думками я лягла на дивані у вітальні і миттю поринула в сон. Мене розбудив будильник, який я навела на дев’яту ранку. Після безсонної ночі почувалася як побита собака. В квартирі стояла тиша, а це значило, що Олеся ще спить. Як і Сергій.

В мене був час привести себе до ладу. Швидко змила з себе бруд, зачесала скуйовджене волосся, почистила зуби. Поставила чайник і почула, як в сусідній кімнаті прокинулась Олеся.

— Мамочко... — покликала мене мала. — Мам?

Я зайшла до кімнати і мала потягнулася ручками до мене.

— Привіт, пташечко, — всміхнулася я, взяла донечку на руки і притиснула до себе. — Я тут. Давай ходімо тебе вмиємо і переодягнемо.

Залишила Олесю бавитися у вітальні, я тихенько прослизнула до спальні, аби взяти з шафи чистий одяг. Відкрила дверцята і несподівано вдарила ними об стінку. Замружилась від гуркоту. Швидко прикрила шафу, але було пізно. Під тушею Сергія зарипіли пружини матраца. Чоловік важко перевернувся на спину, схопився обома руками за голову і застогнав.

— Боже-е-е.... Моя голова… — прохрипів він.

Його обличчя викривилося від болю й злості. Він розплющив очі і подивився в мене з такою агресією, наче це я особисто забила йому в скроню цвях.

— Наталко, ти нормальна?! Чого ти шумиш з самого ранку?! Ти не бачиш, що мені хреново?!

— Ти приперся о третій години ночі геть чисто п'яний, розвалив весь коридор, завалився смердіти на чисте ліжко, а тепер ти смієш волати на мене?!

Мій голос тремтів, але я трималася і не дозволяла собі розплакатись. Від його притензій в мені щось остаточно надломилося.

— Закрий рот! — Сергій різко сів і одразу ж пожалкував. Він схопився за скроню і брудно вилаявся. — В мене голова розколюється! Я маю право виспатися чи ні? Ти що, навмисно мені над вухом товчешся?

— Ти дебіл?! — я вже не намагалася говорити спокійно і підбирати слова. — Моя мама в лікарні, я всю ніч працювала, щоб заробити їй на ліки, а ти в цей час бухав! Ти навіть не спитав, як моя мама себе почуває!

— Та пішла ти зі своїми ліками і своєю мамою! — заревів він у відповідь, розмахуючи руками, мов оскаженілий. — Вона в тебе вічно «вмирає»! Задрали ви мене обоє! Забирайся звідси і не капай мені на мізки! Дай мені спокійно поспати!

Я дивилася на нього і мене нудило від огиди. Тепер мені навіть на думку не спаде залишити Олесю з ним навіть на п'ять хвилин.

— Ти мерзотник, Сергію, — сухо мовила я. — Бездушний мерзотник і покидьок.

Я розвернулася, взяла одяг для себе і Олесі і вийшла зі спальні, навмисно грюкнувши за собою дверима.

Сергій розійшовся відбірним матом, але мені було все одно.

— Все добре, пташечко, все добре… — я підійшла до донечки, яка застигла і дивилась на двері спальні, за якими викрикав Сергій. — Ходімо поснідаємо і будемо їхати до бабусі.

— Ура, до бабусі! — втішилась мала і подріботіла до кухні.

Коли з кашою і печевом було покінчено, я зібрала себе і доньку і вийшла в коридор.  Дістала з шафи легку літню куртку для Олесі, взула її, заштовхала у свою сумку пляшечку з водою і вологі серветки. Накинула на себе легку кофту, підхопила Олесю на руки і вийшла в під'їзд.

На вулиці нас зустріло свіже повітря, але я навіть не відчувала його прохолоди. Тримала на руках донечку і майже бігла до зупинки.

Лікарняний коридор зустрів нас все тією ж самою гнітючою атмосферою, запахом медикаментів і хлорки. Я йшла коричневим лінолеумом, а Олеся на руках щохвилини ставала дедалі важчою. Доня виснажилася від довгої дороги, тому тепер тулилась обличчям до моєї шиї, міцно стискаючи в кулачку свій червоний паровозик.

Біля дверей відділення мені назустріч вийшов черговий лікар. Його обличчя після нічного чергування було втомленим, а під очима залягли темні тіні.

— Наталіє? Добре, що ви прийшли, — без зайвих вступів мовив він. — Стан вашої матері вдалося трохи стабілізувати, найгостріший пік ми збили. Але загроза повторного кризу залишається дуже високою.

— Лікарю, що потрібно? Кажіть, я все зроблю.

Чоловік дістав з кишені халата довгий папірець і простягнув його мені.

— Ось список. Тут спеціальні імпортні препарати, яких в нас, на жаль, немає на відділенні. Чим скоріше ви все купите, тим швидше ваша мама піде на поправку. В аптеці на першому поверсі все це має бути.

— Все зрозуміло.

Я подякувала лікарю, підійшла до дерев'яної лави в кутку коридору і повільно опустилася на неї. Розгорнула список і відкрила застосунок аптеки на телефоні, аби підрахувати приблизну вартість.

Коли на екрані висвітилася підсумкова сума, мені аж плакати захотілося. Те, що в мене є на рахунку не вистачить і на третину цих ліків. Доведеться брати гроші в Сергія. Наш спільний сімейний рахунок і всі заощадження, які ми відкладали з моїх заробітків і його зарплати, знаходились на його картці.