Глава 3.1

Мене аж трясти почало від образи. Раніше він не дозволяв такого хамства. Так, ми сварилися, але щоб аж так?! Злість в грудях клекотіла від такого зневажливого відношення до себе.

Він буде трубки кидати?! Я повторно пустила виклик і від нервів почала ходити кухнею туди й назад.

«На жаль, ваш абонент не може прийняти ваш дзвінок…» — сухо відповідав жіночий голос на автовідповідачі.

От негідник! Взяв і вимкнув телефон, аби далі собі спокійно пити пиво і розважатися з пацанами.

Я відклала телефон і сперлась спиною на кухонну тумбочку. Обурення і гнів вирували в мені диким вогнем. Я залишилася сам на сам з проблемами. Хоча могла б мати підтримку від людини, яка клялася мені колись у коханні і запевняла, що перетворить моє життя на казку. Якась не казка вийшла, а фільм жахів.

До реальності мене повернув голос доньки.

— Нямати хочу! — пискнула мала.

Я взяла тарілочку і прийнялася годувати її. Кашка встигла охолонути на краях маленької дитячої тарілочки, але я ложка за ложкою терпляче годувала Олесю. Я розповідала їй спонтанні казочки, щоб спокійно догодувати дитину. Донька втомилась і почала позіхати.

Я взяла її на руки, закрила штори і вклала в ліжечко. В затемненій спальні панувала тиша і прохолода. Олеся дрімала, але час від часу здригалася. Її малесенькі пальчики тримали мене за руку, аж поки вона міцно не заснула.

В горлі стояв клубок розпачу, який палав вогнем при кожному вдиху. Образа на Сергія роз'їдала зсередини, мов кислота. Мені хотілося впасти на підлогу, закрити обличчя руками й закричати на всю квартиру від цього пекучого болю самотності, але я стримувала себе, мовчки ковтаючи гарячі солоні сльози.

— Все буде добре, зайчику... Все буде добре... — прошепотіла я і погладила донечку по м’якому волоссячку.

Поки мала спала, я розібрала речі з валізи і сховала її глибоко в шафу. Я зітхнула і так само розклала все з косметички. Кожна дія віддавала розчаруванням і сумом. Коли з речами було покінчено, я взялась за прибирання. Заклала прання, згребла іграшки в кошик, помила посуд і замела підлогу на кухні. Мені потрібно було себе завантажити справами, аби не грузитись негативними думками.

За клопотами день минув непомітно. Після сну я ще вийшла на прогулянку з малою, а там і вечір прийшов. Знову домашня рутина. Погодувати дитину, покупати і вкласти її спати. За цей весь час Сергій в мережі не з’явився. А ті повідомлення, що я йому писала, висіли не прочитаними.

Олеся довго не могла заснути, крутилася, важко зітхала уві сні й прокидалася. Лишень близько одинадцятої вечора її подих нарешті вирівнявся, став глибоким і спокійним. Я ще пару хвилин стояла над ліжечком, боячись забрати руку від її спинки. Тільки коли переконалася, що мала міцно заснула, обережно і беззвучно вийшла з кімнати.

Відпочинку для мене сьогодні не передбачалося. Заварила кави, сіла за стіл і відкрила ноутбук.

Гроші на ліки для мами були потрібні негайно. Список ліків, які мені надав лікар, лякав своїми цінами. Я вже зрозуміла, що від Сергія не отримаю жодної копійки, тому єдиним моїм порятунком була моя онлайн-робота.

Ніч була задушливою і гарячою. Серпень віддавав свої останні спекотні дні, і крізь відчинене вікно в квартиру йшло тепле повітря, просочене пахощами сухої трави та міського пилу. Очі пекли так, наче під повіки насипали пісок. Поперек нив нестерпним болем від тривалого сидіння в одній позі, шия заніміла, а в голові паморочилося від виснаження. Я ж так і не поїла, тільки й сиділа на каві. Але я силою змушувала себе вдивлятися в рядки тексту й редагувати проєкти. 

Близько третьої години ночі мене напружив звук, який почувся з коридору. Я насторожилась і завмерла.

Хтось намагався встромити ключ у замкову щілину. Ключі кілька разів з брязкотом падали, ключ скреготав по металу дверей. Нарешті двері розчинилися і вдарились в стіну коридору.

Я вийшла в коридор. Я вже знала, що то Сергій намагається потрапити додому. Аби він тільки не розбудив Олесю!

Він не просто хитався, а заледве тримався на ногах. Коридор миттєво наповнився огидним смородом перегару та тютюнового диму. Сергій був геть чисто п'яний. 

Спираючись плечем на вішалку для одягу, він спробував скинути кросівок, але нога схибила, і він з гуркотом зачепив стійку для взуття. Та спочатку тріснула, а потім перевернулася і все взуття з гучним стукотом розлетілося по ламінату.

— Сергію, не шуми! — зашипіла я. Підбігла ближче і схопила його за рукав. — Не шуми, бо розбудиш Олесю! Вона ледве заснула!

Сергій повільно повернув голову, зупинив порожній погляд на моєму обличчю. Його темно-русяве волосся стирчало на всі боки, а карі очі блищали від надмірного алкоголю. Він лишень відмахнувся.

— Та... похєр... — видушив він з себе, щось ще пробелькотів, але я не розібрала слова. — Чого ти... вищиш?

Він хитнувся вбік, зачепив плечем одвірок, від чого на підлогу з гучним дзеленчанням впала металева ложка для взуття, і човгаючи ногами, поплентався до спальні.

Сергій навіть не став знімати свій одяг. Отак як був одітий, так і завалився на наше ліжко. За хвилину кімнату заповнило гучне хропіння.

Я стояла у дверях спальні, дивлячись на це тіло, яке розпласталося на ліжку, і відчувала, як в мені розливається огида до чоловіка. Мені було гидко навіть дихати одним повітрям з цією людиною. Це більше не мій чоловік, коханий і рідна людина. Там, на ліжку, хропів абсолютно чужий, байдужий і брудний незнайомець, який роками паразитував на моєму житті, моїх силах та моєму терпінні.

Відчуття остаточного відчуження накрило мене з головою. Між нами більше має нічого.

Я тихо зачинила двері до спальні, аби хропіння не долинало до дитячого ліжечка, повернулася на кухню, знову сіла за ноутбук і під сліпуче світло монітора продовжила працювати до самого світанку.