Глава 3

Минуло кілька хвилин, як Сергій психанув і втік з дому. Мала трохи вгамувалася і лежала в мене на плечі. А я подумки перебирала кому я можу довірити Олесю бодай на дві-три години, щоб поїхати до мами в лікарню.

Батьки Сергія? Вони ніколи не проявляли до онучки щирого інтересу. Не взлюбили її, бо вона схожа на мене, а не на Сергія. Для них Олеся завжди була «дитиною Наталки», а не рідною кров’ю. Чекати від них допомоги немає сенсу. Вони знайдуть тисячу відмовок, щоб не сидіти з малою. Та ще й звинуватять мене в тому, що я не вмію планувати свій день.

Подруги? Я заплющила очі і пригадала їхні ранкові повідомлення. Яна зараз  пакувала валізу на вокзал, Рита сиділа на роботі під загрозою звільнення, а Іриска, заплакана й розбита після скандалу з Максом, їхала до матері в село.

Всі були зайняті. Допомоги чекати було нізвідки.

— Ну що, зайчику... Поїдеш з мамою, —  промовила я і витерла заплакані очі.

— Не хо-о-чу! Не піду-у-у! — почала вередувати донечка і вириватись з рук.

Мала категорично не хотіла нікуди їхати. Після крику й гуркоту дверей вона капризувала з подвійною силою. Олеся крутилася, як вуж, падала на килим, вигинала спинку й голосно плакала, коли я намагалася одягнути на неї штанці та футболку.

З горем навпіл я все ж таки вдягла її. Нашвидкуруч заштовхала в дитячу сумку перекус, пляшечку з водою, вологі серветки, змінний одяг і її улюблений червоний паровозик. Натягнула на себе першу-ліпшу футболку, джинси, схопила сумку на одне плече, а малу взяла на іншу руку і вийшла з дому.

На вулиці світило сонце і стояла серпнева спека. Я впрівала дорогою до зупинки, а коли дійшла то ледь встигла сісти в маршрутку. 

— Сідайте, — якийсь хлопець поступився нам місцем.

— Дякую, — важко видихнула я, сіла на його місце і посадила малу на коліна. 

Олеся вертілася на руках. Задуха в маршрутці вмить дала про себе знати. В мене змокла вся спина і шалено хотілося пити. Я притиснула донечку до себе і колисала її, а сама подумки молилася.

Боже, нехай мамі стане краще. Благаю!

Нарешті ми дісталися міської лікарні. Атмосфера радянщини панувала тут скільки себе пам’ятаю. Специфічний запах медикаментів та хлорки просочував кожну щілину. Довгі напів темні коридори, глухе рипіння підошов по лінолеуму, постаті людей в білих халатах навіювали страх і паніку.

Я міцно тримала Олесю, яка від незнайомої обстановки затихла і притислася міцно до моєї шиї. Я зайшла до кардіологічного відділення і підійшла до кабінету чергового лікаря.

За столом сидів сивий чоловік і щось писав.

— Лікарю, доброго дня, — мій голос здригнувся. — Я дочка Ганни Іванівни... Її сьогодні доставили з гіпертонічним кризом. Скажіть, що з нею? Як вона?

Лікар підвів на мене втомлені очі, потім перевів погляд на Олесю.

— Стан важкий, дівчино, — сухо й без зайвих реверансів мовив він. — Тиск під час госпіталізації зашкалював, двісті сорок на сто тридцять. Серце не витримує. Ми збили найгостріший пік, вона зараз під крапельницями. Стан нестабільний. Потрібні препарати для підтримки судин та серцевого ритму.

Земля хитнулась під ногами. Я тримала на руках маленьку доньку і намагалася запам'ятати кожне слово лікаря. Крижаний жах за життя мами стиснув серце.

— Ту-ту, — Олеся знову почала пхинькати і вимагати дати їй паровозика.

— Гаразд, я щось придумаю. На коли потрібні ліки? — щоб заспокоїти дитину, я дістала з сумки їй іграшку і дала в руки.

— Чим раніше, тим краще.

— Я зрозуміла, — кивнула я. — Щось придумаю.

Я поверталася додому в роздумах, де взяти гроші мамі на ліки. Плече боліло від важкої дитячої сумки, спина нила, бо мала весь час була в мене на руках. Вона хникала і капризувала, як тільки я ставила її на ніжки.

Вдома панувала тиша. Квартира зустріла нас гнітючою обстановкою після сварки з чоловіком. Сергій так і не з’явився.

Я зняла взуття з себе і Олесі, роздягла її і віднесла на кухню. Заварила їй швидку кашку й відрізала шматочок сиру. Мала в цей час пхинькала і потирала кулачками очі.

— Зараз, заюню, зараз матуся дасть кашку, — зітхнула я. — Дала малій сир і вона відразу відкусила шматочок. Від виснаження, голоду і тривоги за маму в мене почала паморочитись голова.

Я вперлась чолом в прохолодні дверцята холодильника, дістала з кишені телефон і набрала номер Сергія.

Гудки йшли, але він не відповідав. Я знову набрала його і знову слухала гудки. Вже хотіла класти трубку, але він нарешті прийняв виклик. В динаміку було чутно шум, сміх, гучну музику та дзенькіт бокалів. Звісно, він ж був у барі, розважався з кентами.

— Чого ти дзвониш? — замість привітання роздратовано рявкнув він у слухавку. Язик в нього заплітався і я зрозуміла, що чоловік вже добряче хильнув зайвого.

В грудях закипіло від обурення. Я тут місця собі не можу знайти від стресу, а він бухає, забувши про все на світі!

— Сергію, ти де? — я намагалась говорити спокійно, щоб не лякати Олесю. З мене вистачило вранішнього скандалу. Дитина й досі налякана після тих криків.

— Яка різниця де я є, — він важко зітхнув. — Що ти знову від мене хочеш?

— Я тільки-но повернулася з лікарні. Мамі призначили дороговартісні ліки, рецепт в мене на руках. Ти можеш купити їх дорогою додому? Я тобі скину скрін.

— Твоя мама і її проблеми мене не стосуються. Це суто твої клопоти, зрозуміла? Сама про неї і турбуйся! — зненацька загорлав Сергій, що я була змушена скрутити звук на телефоні. 

— То хоч в магазин зайди, купи продуктів. Я написала тобі список в месенджері.

— Ти спеціально вирішила мене загрузити? Бо я з пацанами сиджу, так? Фіг що в тебе вийде. Вдома є що їсти! Не помрете з голоду до ранку!

— Ти взагалі при своєму розумі? — від злості мій голос зірвався на крик. Але я вмить опанувала себе, зробила глибокий вдих, щоб втримати гнів в собі. — Якщо ти не забув, то в тебе вдома дитина і їй  потрібне молоко на ранок. Тобі важко зайти в магазин і …