Глава 2

Паніка накривала мене гарячими хвилями. Я металася по кімнаті, згрібала до сумочки копії маминих документів, які колись зняла, свій паспорт та перевіряла гаманець на наявність дрібних грошей. Пальці не слухалися і тремтіли, через що ключі від квартири вже двічі з дзенькотом випадали на підлогу.

— Не хо-о-чу! Не хочу капці-і-і! — розійшлася плачем Олеся, вириваючись з моїх рук. Мала дригала ніжками, скидала сандалики і заливалася гарячими сльозами.

Діти тонко відчувають материнський стан, і мій переляк миттєво передався і їй. Мала капризувала, кричала й категорично відмовлялася одягатися. Я була на грані справжньої істерики. Сльози застилали очі, у горлі застряг колючий клубок, а скроні розривав дикий біль від думки про маму, яка зараз у важкому стані. Я трималася на останніх краплях самовладання. Хоча хотілося впасти на коліна поруч з донькою і заридати на повний голос.

Я зібрала всі сили в кулак, схопила Олесю на руки, переступила через розкидані іграшки і вибігла до вітальні.

Там панувала паралельна реальність. Сергій розпластався на дивані і був повністю занурений в телефон. Він гортав відео за відео і навіть не звернув на мене увагу, коли я зайшла до кімнати. Ніби не було дзвінка з лікарні, ніби це не в мене зруйнувалася поїздка, ніби то не його донька весь час хниче. Повний нуль емоцій.

— Сергію... — мій голос дрижав і зривався, але я силою стримувала сльози. — Сергію, будь ласка! Візьми Олесю. Посидь з нею хоча б дві години... Мені треба негайно мчати в лікарню, з'ясувати, що з мамою, які потрібні ліки... Зроби це заради мене, благаю!

Він навіть не здригнувся. Очі й далі сканували яскравий екран телефону, а пальці неквапливо гортали стрічку.

— Сергію! — я не втрималась і закричала. Від чого Олеся на руках зайшлася плачем. — Ти мене чуєш?! Подивися на мене!

Сергій важко зітхнув і нарешті відірвав погляд від екрану. Дивився на мене поглядом, сповненим злості.

— Та скільки можна репетувати?! — вибухнув він, зсунувши брови. — Ти взагалі нормальна? Що ти до мене чіпляєшся з самого ранку?! Вона доросла баба, вип'є свій каптопрес і за годину буде вдома! А ти вічно роздуваєш з мухи слона, влаштовуєш паніку на рівному місці й псуєш мені нерви!

Я застигла. Слова застрягли в горлі. Шок від його грубості пропікав свідомість. Я стояла посеред кімнати з плачучою дитиною на руках, з божевільною тривогою за життя мами, і вперше в житті чітко відчула всю глибину своєї покинутості. Я була одна зі своєю бідою, хоча навпроти сиділа людина, яка мала бути моїм захистом, але виявилася лишень байдужим куском каменюки.

— Сергію, схаменися! Це не моя забаганка! — вигукнула я, і мій голос вкотре здригнувся. — Моя мама в лікарні! Мова йде про її життя! Мені потрібна допомога, всього дві години твоєї уваги до власної доньки! Невже тобі настільки байдуже?!

Але замість співчуття чи хоча б крихти розуміння в його очах спалахнуло роздратування і лють. Сергій різко підхопився з дивана, аж подушки полетіли на підлогу.

— Та пішла ти зі своїми претензіями! — загорлав він на всю квартиру, розмахуючи руками. — Ти мені всі мізки винесла! Я весь тиждень чекав цих вихідних! Чекав, поки ти звалиш в свою Одесу, щоб я міг нарешті нормально посидіти з хлопцями в барі й відпочити! А ти що робиш?! Ти знову все зіпсувала! Чому через твої істерики і твою матір я мушу скасовувати свої плани?!

Олеся перелякалась і зайшлася криком. Вона затулила вушка й притислася до мене, тремтячи всім тілом від батьківського крику.

— Сергію, зупинися! Ти лякаєш дитину! — я вже була не в змозі контролювати ситуацію. — Ти чуєш себе?! Про який бар з друзями ти говориш? В моєї мами гіпертонічний криз, а ти пиво не можеш перенести і з дитиною побути? Ти батько чи хто?!

Його обличчя почервоніло, а на шиї здулася жила.

— Та закрий ти свій рот! — заревів він, крокуючи до мене, що я мимоволі позадкувала і не на жарт налякалась. — А ти яка мати?! Навіть з власною дитиною впоратись не можеш! Вічно ниєш, вічно вищиш і вішаєш свої проблеми на мене! Мені нахер це не впало! Кончена істеричка!

Я застигла, шокована такою агресією і зневагою. Ковтала повітря і боялася, що він накинеться на мене з кулаками. Я дивилася на чоловіка, з яким прожила стільки років, і не впізнавала його.

— Сергію…

— Та пішла ти!

Сергій демонстративно схопив з вішалки куртку, взув кросівки і зі всієї сили гупнув вхідними дверима, аж шибки задзвеніли у вікнах. Я здригнулась, а Олеся обхопила мене за шию і міцно притулилась.

В квартирі запанувала  дзвінка тиша, яку порушував лишень жалібний плач донечки.

— Тихенько, сонечко, все добре, — заспокоювала я і її, і себе.

Я стояла посеред кімнати притискала доньку до себе і важко дихала. Брудні слова досі лунали у вухах. Гірке відчуття приниження стискало груди.

Олеся уткнулась мокрим носом мені в шию. Вона тремтіла від переляку після лютого крику Сергія.

Я опустилася на підлогу, міцно обійняла донечку і притиснула її до грудей.

— Все добре, моє сонечко... Матуся поруч, не бійся, пташечко... — шепотіла я, цілуючи її лобик і погладжуючи по м'якому білявому волоссю. — Ніхто більше не кричатиме. Все добре, моя ягідко, матуся з тобою...

Голос зірвався, а сльози, які я так довго силою стримувала в собі, мовчки потекли по щоках. Я заспокоювала Олесю, а сама поринула у важкі спогади.

Всі ці три роки... Від самого народження доньки і до тепер я була самотня. Я згадала кожен її зубчик, який прорізався з болем, коли мала годинами плакала в мене на руках. Згадала її перші хвороби, високу температуру, коли я ночами не заплющила очей, сиділа біля ліжечка з мокрим рушником і божеволіла від тривоги. Згадала ті виснажливі перші місяці, коли я просто падала від втоми і не мала сил дійти до ліжка.

Весь цей час Сергій був поруч. Фізично він перебував у тій самій квартирі, на тому самому дивані. Але насправді його не було. Він завжди жив виключно власними інтересами, своїм комфортом і своїм телефоном. Коли Олеся плакала вночі, він лишень роздратовано бурчав, перевертався на інший бік і накривав голову подушкою. «Заспокой її вже, ти можеш дати мені спокійно виспатися?!» Він жодного разу не підвівся, щоб подати пляшечку з водою, жодного разу не заколисав доньку, аби дати мені перепочити бодай пів години. Я три роки виховувала дитину самотужки, тягнула на собі весь побут, працювала онлайн і жила ілюзією, що в мене є повноцінна сім'я.