Розділ 19

- Дякую, що підстрахувала, - обіймаю Наталі, як тільки заходжу додому, - ви тут як? Все гаразд? - Я попросили у подруги посидіти з моєю малою ще одну добу, а сама залишилася з Мариною та її мамою. Ну, точніше зняла номер в готелі на одну ніч, щоб і наступний день прийти до однокласниці та підтримати її в такий тяжкий момент життя. Навіть не уявляю, як би я себе почувала на місці дівчини. Та навіть уявляти страшно, коли коханий чоловік, та зраджує з найкращою подругою... Брр, відразу мурашки по шкірі, варто про це подумати. А щоб пронизати цю історію крізь себе, прожити її, відчути той весь біль, якого завдали одні з найближчих людей... Жахіття. Тож ще день провести поряд з Мариною, ще хоча б трішки відвернути її розмовами з далекого, і не сильного далекого минулого, це мінімум, яким я могла зарадити. І, якщо не помиляюся, то у мене вийшло дещо розтормошити однокласницю. Відігнати її якщо не від сумних, то від трагічних думок так точно. Хоча б трішки повернути блиск в очах, які якщо не згасли, то сильно потьмяніли.

- Та більш-менш, щось тільки Сюзі якась сумна повернулася після зустрічі з Вадимом. Я в неї питала, що трапилося, а вона відмахується та говорить, що все добре. Хоча я ж бачу, що малу щось турбує.

- А де ж вона? - Подруга має рацію, скоріш за все, нічого не добре, як то намагається запевнити моя донька. Вона навіть не вийшла мене зустрічати, хоча б в іншій ситуації летіла на крилах щастя, щоб обійматися та цілуватися. Дуже вона вже в мене добра дівчинка. Зі всіма ділиться своїм оптимізмом. Така ніби маленька, а таку велику скриньку радощів несе у цей далеко не райдужний світ.

- В кімнаті. Малювала, коли я до неї заходила пів години тому.

- Постав, будь ласка, чайник, я зараз повернуся, - прошу Наталі, а сама вже ледве не біжу до доньки. Те, що Сюзі малює, це непогано, але я вже помітила, що вона як гарні моменти може зображати на картині, так і негатив так само виплескує на полотно. - Сонечко, привіт!

- Привіт, мамо, - мала відривається від малювання, підхоплюється з місця та підходить, щоб обійнятися й отримати свою порцію поцілунків, бо я за нею засумувала, але робить це все без ентузіазму. Та і картина, над якою трудиться донька, лякає. Фарби фіолетові, сині, чорні, і ні одного яскравого кольору. НІ ОДНОГО.

- Сонечко, що сталося? Чому ти якась не весела? Тебе хтось образив? - Не потрібно бути психологом, щоб усвідомити, що в дитини якщо не депресія, то зовсім не гарний настрій. А я вже готова дізнатися імена та прізвища всіх тих, хто цей кепський настрій їй забезпечив, щоб вони перебували в такому самому емоційному стані. Щоб вони страждали. Щоб вони пики не корчили в посмішках.

- Ні, ніхто не образив, - і чимчикує до свого диванчика, сідає на нього і роздивляється свої пальчики, начебто вперше їх бачить.

- Зайчику, та все ж, чому ти засмучена? - Серце крається, на частинки розпадається, варто побачити цю схилену, ніби під важезним гнітом позу малої. Тут же підходжу та присідаю поруч, обіймаю за плече, бажаю відгородити її від всього поганого. Я прийму весь бруд та негатив на себе, лише б малу не зачепило. Лише б вона не знала горя.

- Все д...

Наступної миті все всередині мене холоне, бо я чую, як Сюзі починає плакати. Спочатку тихенько схлипувати, а буквально через пару секунд вже чималий водоспад ллється з її оченят і всі її слова тануть в цьому потоці.

- Сюзі, доню, сонечко моє, ти чому плачеш?

Я не люблю себе вихваляти, вважаю, що це прерогатива рідних цим займатися, якщо тебе справді є за що похвалити, але завжди думала, що я гарна мати. Ну, як мінімум, непогана так точно. Останнім же часом ця думка кардинально змінилася, і ось, наприклад, наразі, я відчуваю себе найгіршою матір'ю у світі. Що вкотре допускаю, що моя дитина плаче. Що в який раз не змогла її оберегти. Що сльози знову виникають у її оченятах.

- Тебе... бабуся..., - поміж схлипуваннями видає мала, а я стопорюся. Бабуся? Мама не мала перетинатися сьогодні з внучкою, в неї начебто своїх справ було повно.

- Бабуся? Тобто моя мама? - Та і дивує, якщо м'яко, а якщо прямо, то вводить в ступор, що Сюзі говорить за бабусю та плаче. Згодіться, не такі емоції в дитини має викликати одна з найрідніших людей. Та і я знаю свою рідну, в курсі того, як вона обожнює малу. Вона б ніколи не допустила того, щоб внучка через неї плакала. 

- Ні, - негативно хитає голівкою, - мама тата.

Звичайно, чому ж я відразу не подумала про цей виплодок пекла? Чому подумала на свою матір, якщо є гірша версія бабці? І не треба мені говорити, що я її ненавиджу через те, що вона не моя рідна мати. Чомусь від моєї мами Сюзі не ридає, а через Валентину Георгіївну аж бігом. При чому вкотре вже. Вперше у випадку з тією чортовою опікою. Тепер ось знову.

- І що ж зробила бабуся? - Намагаюся спокійно запитати, а в самої пальці стискаються в кулаки, якими вже готова вибити дурню зі свекрухи.

- Вона сказала, що ти погана, - є ще тут ті, котрі топлять за Валентину Георгіївну? Що, дарма я так "не долюбляю" свою родичку? Немає на те причин? - А коли я відповіла, що ні, ти хороша, і я дуже тебе люблю, то бабуся сказала, що я ще маленька та нічого не розумію. Що як підросту, то зрозумію, що ти погана мама. Але ж це не так, мамо, так? Ти ж хороша? Ти ж мене любиш?

- Хороша, сонечко, хороша, і ти в мене хороша, і я дуже тебе люблю. Ти в мене найкраща донечка на світі!

Напевно, я була настільки хорошою, що навіть не помітила, як мені вилізли на голову та звісили звідти ноги. Скоріш за все, я була настільки хорошою, що не помітила, як втратила себе, і зараз ризикувала втратити доньку. Та добре, що Валентина Георїівна допомогла. Сама того не знаючи, свекруху навернула мене на вірний шлях. На один єдиний вірний шлях...