Розділ 17

Звичайно, я поїхала до Марини. Залишила доньку з подругою, а сама відправилася до однокласниці та її матері. З двох причин. І якщо за першу мені аніскілечки не соромно, оскільки я бажала зустрітися з Валентиною Семенівною та дізнатися, чи можу я чимось допомогти їй, чи її доньці, все ж таки ми з Марі хоч і не надто близькі люди, та все ж і далеко не чужі. А ще мені було дуже, ну, дуже цікаво дізнатися, що могло наштовхнути жінку на такий вчинок, котрий міг завершитися фатально. Вона могла залишити сиротою дитину, залишити без роботи купу люду, який на неї працював, та попросту завершити цей шлях на землі... І все чому? Яка причина? Марина ніколи не виглядала як на голову звихнута, навіть ніяких натяків на це не було, скоріше в мене могли бути якісь таргани в голові, ніж в неї, тож... що?

- Ви впевнені, що це саме та адреса? - Звертаюся до таксиста, а сама через лобове скло хочу розгледіти побудову, до якої ми під'їхали. Я чомусь думала, що психіатричні лікарні мають розташовуватися десь в лісах, де є свіже повітря для пацієнтів, і чого гріха таїти - якомога далі від адекватних людей. А тут серед міста, та ще й зверху великими літерами - "ЛІКАРНЯ". Тобто просто лікарня, без примітки "психіатрична" попереду.

- Дівчино, що ви мені назвали, туди я вас і привіз, - і дивиться ще так, що або давай вилазь звідсіля з машини, або плати за простій. Я такий бізнесмен крутий,  навіть зайвої секунди не маю на звичайних людишок.

- Щиро дякую, - кидаю пару купюр на панель приладів та вискакую з авто. Їхати кудись з цим неприємним персонажем точно не буду. Краще ще раз викличу таксі, ще раз дочекаюся машинки, ніж дам хоч на п'ять копійок більше цьому нахабі.

Підходжу до вивіски при вході в приміщення та читаю написану там інформацію. І справді. Просто лікарня. Під номером чотири. Ніде ні слова про психіатричну. Не може ж вона працювати під прикриттям, так?

- Валентино Семенівно, доброго дня, а я вже тут, по тому адресу, котрий ви мені назвали, - набираю до матері Марини й прикушую язика стосовно того, що це не схоже не божевільню. Цілком звичайна лікарня. З цілком стандартним виглядом всередині й медперсоналом, котрий снує туди-сюди по коридорах цієї будови.

- Бачу, Каринко, бачу, ми позаду тебе.

Хто такі ми? Саме це питання проганяю в голові, поки розвертаюся на сто вісімдесят градусів. Ага, справді, сина однокласниці я чомусь не врахувала, який, напевно, лежить в колясці, яку його бабуся котить в мій бік.

- Каринко, сонечко, люба, дякую, що приїхала, - я, звичайно, підозрювала, що жінка буде рада мене бачити, в такі критичні ситуації будь-хто цінується, хто грає за твою команду, але щоб так стискати в обіймах, ніби я її рідна донька... Ні, не могла такого передбачити. Та від цього не менш приємно. Щемливо стає від того, що такі добрі люди переживають такі погані часи.

- А хто це у нас тут такий красунчик? - Заглядаю в коляску і бачу усміхнене обличчя хлопчика. Він не лякається мене, не сканує спочатку поглядом, щоб впевнитися, що мені можна довіряти, а відразу радіє. Начебто радий бачити стару знайому. - Ромчик, так? Це Ромчик у нас такий красунчик?

- О, так ви вже знайомі? - Для Валентини Семенівни й самої дивина, що внук так швидко прийняв нову людину і зараз дарує їй свою щиру посмішку.

- Якщо чесно, то ось тільки но познайомилися, але Марина казала, як звати цього пупса, - жіночка певно подумала, що я, можливо, колись була в гостях в однокласниці, тому знаю як і звати хлопчика, і те, що він мене так добре сприйняв. Та це скоріше гени від мами йому передалися. Марі теж відкрита, за будь-який кипиш та любить спілкування з іншими. Не дарма вона і справу вибрала таку, де комунікація відіграє величезну роль.

- Тепер я точно впевнена в тому, що вчинила вірно, розповівши тобі про Марину, - скоріш за все, жінка має на увазі моменти з тим, що про малого знали тільки вона, її донька, і якась подруга Марі з роботи. Я була четвертою людиною, яка взагалі була втаємничена в те, що є такий чудовий хлопчик як Рома. А це щось та значило. - Проходь в палату, вона мала якраз закінчити обідати.

- Привіт, Карино, - Марина вже не їла, тарілка стояла на тумбочці, поряд з ліжком однокласниці, яка відразу спрямувала свій погляд на мене, як тільки я прочинила двері, - не бійся, заходь. Знаю, виглядаю я як з фільмів жахів, так що якщо страшно тобі, чи гидко, то я все зрозумію...

Я мала б заперечувати слова дівчини, запевняти її в тому, що вона чудово виглядає, та і взагалі ще та красуня, але... Це було б відвертою брехнею, яку навіть не говорять задля того, щоб підсолодити пілюлю. Навіть більше скажу - я справді на якусь мить подумала - а, можливо, справді виринути з цієї палати та закрити за собою двері? Сказати, що вона виглядала жахливо, це нічого не сказати. Таке враження, що переді мною наразі була не моя однолітка, не дуже симпатична дівчина, котрою я запам'ятала однокласницю на підсвідомості, а жінка років так на сорок старше і якій з дня на день відправлятися в інший світ...