Розділ 16

- Та чому ти не хочеш? - Наталі ось вже протягом добрих сорока хвилин вмовляє мене набрати до Пролісної. Таке враження, що це стало ідеєю "x" для дівчини, і поки я не поступлюся, поки її не послухаюся, то вона від мене не відчепиться. Навіть з будинку не піде, ляже поряд зі мною на ліжко й далі буде довбати мою бідненьку голівоньку.

- Бо як це буде виглядати? Практично не спілкуємося, я про її малого взагалі дізналася випадково, а тут гоп-стоп, я буду в тебе працювати й мене нічого не хвилює? - Я вже хотіла одного разу використати Марину задля того, щоб прикрити свою п'яту точку. Не вийшло. Та все ж мене лякає та періодичність, з якою я хочу використати свою однокласницю у своїх цілях. Я ніколи таким не страждала, не розуміла як адекватно сприймати, коли одні люди граються життям інших, навіть якщо це і відбувається в маленьких масштабах, а тут сама стала такою неприємною особою.

- Взагалі-то не так, ти просто запитаєш, чи випадково у неї немає вільного робочого місця, чи не набирає персонал у свій салон краси, а не поставиш перед фактом, як ти хочеш це піднести. - Гаразд, можливо, я і справді переборщила. Простежується логіка у словах подруги, і я на десятий раз починаю її нарешті вловлювати. - Тим більше нічого поки що вартісного ти не знайшла, чому не спробувати вдачу по старій дружбі? Не заради себе, заради малої.

Наталка не спроста моя найкраща подруга, знає мене дуже добре, якщо не ідеально, тож вміє надавити на аргумент, проти якого не маю карт. Не маю що відповісти. Сюзі - це моє все, і я зроблю для неї все. Вибачте вже за таку тавтологію.

- Привіт, - я у візажі повний нуль. Якщо собі ще можу нанести якийсь макіяж, найпростіший та без вигадок, то от комусь наводити красу... Страшно. Страшно наробити жах на обличчі якоїсь жінки, замість краси, а ще більше страшно від того, що я таким чином підставлю Марі. Якби не потреба в грошах, я б не дзвонила. А так набираю до однокласниці з надією, що щось та і перепаде. Можливо, не в неї в салоні. Можливо, в якоїсь її подруги, чи знайомої. Марина ж крутиться в цьому світі краси та шарму, тож, скоріш за все, спілкується з близькими їй по духу людьми. А в такому бізнесі зміна кадрів відбувається на постійній основі.

- Доброго дня, - дуже офіційно, аж дуже, та і це не голос Пролісної. Слухавку підійняла куди старша жінка.

- Емм..., - виникає пауза, під час якої я відводжу телефон від вуха та кидаю погляд на екран, щоб впевнитися, що я не помилилася номером. Та ні, все вірно, це той же номер, по якому я набирала однокласницю крайні два рази, - вибачте, а це хто?

- Мама людини, до якої ви набираєте. Можу я поставити вам те саме питання?

- Мама Марини? - Ще раз дивлюся на гаджет, впевнююся, що набрала саме до  Марі, і підношу його назад до вуха, - Валентина Семенівна?

Тепер вже черга жінки брати паузу й усвідомлювати, з ким вона спілкується. Схоже вона не може зрозуміти, хто це знає її на ім'я, та ще й по батькові.

- Валентина Семенівна, це Карина, ми з Мариною разом навчалися в школі, - спогади на величезній швидкості виникають у пам'яті, тож я тут же витягую один з них, який найближче має бути для жіночки, - пам'ятаєте, у вас був вдома проєктор, і я дуже часто приходила до вас в гості, і ми разом з Маринкою дивилася різні фільми, а ви нам готували попкорн та содову?

- Каринка, сонечко, - якщо до цього моменту в голосі Валентини Семенівни чулося занепокоєння, вона не розуміла з ким спілкується, то вже зараз полегшено видихнула, настільки видихнула, що мені навіть почулося, як жінка схлипує. 

- Валентино Семенівно, все добре? - Чи не почулося? Чи, можливо, жінка теж зловила згадки про минуле і тепер не може приховати емоцій від тих прекрасних часів?

- Не дуже, Каринко, не дуже, не добре, взагалі не добре...

Ні, сентименти тут ні до чого. Та і слова ці промовлені не крізь призму посмішки та радощів. Скоріше через біль, страждання...

- Що трапилося? - Я почала хаотично мислити, що відбулося, і серед сотні варіантів мозок вихопив один-єдиний, але він здавався найбільш логічним, якщо брати до уваги те, що слухавку не підійняла особа, до якої я і хотіла добитися, - щось з Мариною, так?

- Вибач, Каринко, вибач, я не хотіла тебе тривожити, вибач, сонечко...

- Валентино Семенівно, що з Мариною? Де вона? - В неї ж маленька дитина. І чоловіка немає. Навряд чи щось змінилося за ті пару тижнів з нашої останньої розмови.

- В психіатричній лікарні вона, Каринко...

Я відчувала весь той біль, який наразі проживає жінка. Настільки їй погано. Та і чи може бути добре, якщо її рідна дитина знаходиться в психіатричній лікарні? А якщо точніше, то в божевільні. Якщо не прискіпуватися до слів.

- Але... чому її туди забрали? - Щоб відправили в божевільню, повинна бути причина. І не просто причина, а ПРИЧИНИЩЕ. Та ще й молоду дівчину...

- Вона хотіла собі скрити вени...

Після цього я більше не почула ні слова від Валентини Семенівни. Намагалася її заспокоїти, втихомирити, якось зарадити, але ще пару хвилин послухала плач жінки в динамік телефону й відімкнулася, бо всі мої  спроби зазнали краху. Поки вона не виллє пару літрів сліз, допоки й не зможе вгамуватися.

- Що там? - Очі Наталі вже від нетерпіння та цікавості перетворилися у дві такі чималі повітряні кульки, загрожуючи й далі збільшуватися до розмірів її животика, тож відразу кинулася до мене за подробицями, як тільки я прибрала мобільний від голови.

- Пролісна в божевільні, - подруга тут же замовкла, відразу ж вгамувалася та завмерла на одному місці як статуя, тільки німе питання світилося в її погляді, на яке я тут же дала відповідь, - вона хотіла скрити собі вени...

Маючи прибутковий бізнес. Маючи на руках маленьку дитину. Що ж могло наштовхнути її на те, щоб закінчити життя самогубством?