Розділ 7

- Ох ти ж..., - підстрибую від несподіванки на місці, оскільки занурена у свої думки я навіть не помітила маму, котра сиділа у вітальні на комоді для взуття. І схоже очікувала саме на мене. - Мамо, ти мене налякала. Що ти тут робиш? Де Сюзі?

- Малює, ти ж знаєш малювання їй завжди допомагало боротися зі стресом.

- Так, - і справді це хобі малої не просто хобі, це якогось роду частинка життя доньки. Дуже велика і вагома частинка її життя, і всі свої емоції та почуття вона перекладає на полотно. Туди виплескує не тільки фарби, а і власну душу. Комусь потрібно вдосталь набігатися у футбол, комусь засісти з друзями за столом та розповісти все, що зібралося на душі, а моя Сюзі малюванням висловлює свої переживання. Як позитивні, так і негативні. Як, на жаль, трапилося сьогодні. - А чому ти не з нею?

- Це він? - Рідна киває в сторону Вадимового піджака, саме цей аксесуар одягу чоловіка висить в тому босі, але я дуже сильно сумніваюся в тому, що мова йде за цей піджак. Та і моє питання вона не просто так проігнорувала, на те була явна причина.

- Хто? - Я ще тут сама не відійшла від дивної поведінки однокласника, не можу второпати чому в нього так різко намалювалися плани, а мама добиває своїми загадками. З задоволенням зібрала б всі ці питання в одну бочечку, закрутила як овочі на зиму й потім по черзі відповіла на кожне з цих запитань. Та зима настала раніше, варто лізти в погріб та відкривати свої "закрутки", бо можуть полопатися, не витримавши натиску.

- Ілля, це ж він?

Здається моя реакція на зустріч однокласника в тому масажному центрі не була настільки яскравою, як реакція моєї мами на нього. Якщо я в тому кабінеті повірила, що це Ілля, що це той хлопець з минулого, в якого я була шалено закохана, то рідна в це повірити не може. Або не хоче. Або третій варіант - не може, бо не хоче.

- Так, він, і я все знаю стосовно ситуації зі школи, і дуже вдячна, що тобі, що татові, що захистили мене від бездумної закоханості, котра могла вилитися в дуже плачевні наслідки, - відгороджуватися від того, що це не Ілля пару хвилин тому був на нашому подвір'ї, немає анінайменшого сенсу. Юнак хоч і перетворився в чоловіка, а ловелас став куди серйознішою людиною, але візуально очевидні збіги. Тим паче рідна його прекрасно запам'ятала. Чудово знала, від якого хлопця варто оберегти свою єдину доньку.

- І ти взагалі на нас з батьком не злишся? - Ступор у квадраті. Якщо можна застосувати такий вислів до людської здивованості, то саме це наразі переживає мама.

- Аніскілечки, - я теж перетворилася з дівчинки у жінку. Я теж максимально сильно змінилася в плані поглядів на життя. Якби тоді, ще в школі я дізналася стосовно того, що мої батьки попросили батьків Іллі тримати хлопця якомога подалі від мене, то це була б істерика. Гучна, соплива, криклива істерика. Як мінімум. А то б дійшло і до того, що я б пару місяців не розмовляла з рідними через їхні дії поза моєю спиною. Зараз же я сама мати, сама маю дитину і чудово розумію батьків. Вони намагалися захистити своє дитя. І вони це зробили. А вже як вони це зробили, то другорядне. - Я б і справді тоді не змогла пережити, якби Ілля кинув мене. А він би кинув, це сто відсотків. Так що я вам безмежно вдячна за врятовану психіку та шанс вірити в кохання. Якби не ви з татом, то не факт, що я б познайомилася з Вадимом. Що у нас було б весілля. Народилася Сюзі. Так що всім тим, що у мене є, я завдячую вам, мої любі.

Напевно, настільки відверто я ще ніколи не розмовляла з мамою. Так, у нас практично не було секретів одна від одної. Так, ми ділилися потаємним. Але сьогодні, прямо зараз це вершина айсберга під назвою довіра, вище забратися не реально, бо ще більше довіряти просто не можливо. Такої позначки попросту не існує.

- А як так вийшло, що ви з Іллею через стільки років знову перетнулися? - Після обміну люб'язностями, після запевнянь того, як ми любимо одне одного, мама поставила певно найважливіше питання. Звичайно, якщо не враховувати "а це він? Ілля?"

- Пропоную переміститися на кухню і поки Сюзі зайнята малюванням, обговорити це за чашечкою пахучої смачнющої кави. Як тобі така ідея? - Хотілося трішки вгамуватися. Розкласти все по поличках. Попросту всістися на крісло, зробити кави й усвідомити, що взагалі трапилося. Куди легше це буде реалізувати, якщо зі сторони на це іншим, не замиленим поглядом погляне інша людина. Найрідніша людина. Можливо, вона помітить те, що я не бачу, а воно лежить на самісінькій поверхні.

- Як в старі, добрі часи на нашій маленькій квартирі?

- Так, - маленькій, але такій рідній квартирі, де ми з мамою разом готували вечерю й очікували тата з роботи, щоб родиною сісти за стіл та обговорити як в кого минув день. Від цих спогадів аж в носі залоскотало. Аж такі приємні та добрі були ці згадки.

Правда через десять хвилин в носі знову стало лоскітно, а на душі защемило, ніби її взяли та помістили у тиски й почали повільно, але впевнено їх закручувати, причиняючи болю. Завжди найболючіше робить той, від кого найменше цього очікуєш. Точніше взагалі не очікуєш...

Бо як можна отримувати біль від однієї з найрідніших людей. Та я, на жаль, дізналася як це...

"Перший же день і ти водиш мужиків в наш дім?"

Це повідомлення було останньою краплею, яка відгороджувала мене від здорового глузду, котрого я намагалася дотримуватися і завдяки смачній каві та душевній розмові з мамою відновити. 

"Зараз не найкращий момент задля розмови. Я дуже злий. Дуже."

Це смс знову було від Вадима. Воно прилетіло мені у відповідь на намагання до нього додзвонитися. Тричі я набирала і тричі він скидав виклик.

"Ти злий??? Ти???"

Якщо Вадим і був злий, то мені було глибоко начхати, оскільки лють просто нуртувала всередині мене і збільшувалася з кожною секундою все більше та більше, перетворюючись в купу знаків запитання після кожної фрази. Саме тому, щоб не лякати маму і не дай Боже Сюзі, саме тому я вискочила з будинку на вулиці та почала навертати круги по подвір'ю, при цьому копаючи ногою по колесу мотоцикла.