Розділ 10

- Коханої?

- Якої ще коханої?

Ну, ось, ще одне яскраве підтвердження того, що Марія Семенівна та Валентина Георгіївна ідеальні подруги. Вони практично водночас вигукують одне й те саме питання. Під різним соусом, але сенс від цього не змінюється.

- Карина моя кохана людина, чи десь заборонено законом кохати іншу людину? - І ніби демонструючи, що йому навіть начхати на закони, Ілля притягує мене ще ближче до себе. Переграє. Явно переграє, але я не пручаюся, бо куди більша насолода спостерігати за цими перекошеними пиками цих двох відьом. Які хотіли забрати від мене Сюзі, розбити моє серце та ранити душу малої. А тут як гарно отримують по дзьобу. Смачно так, з розмаху.

- Хіба ви Вадим Ігорьович? - Жіночка зі служби опіки підозріло і водночас допитливо витріщається на мого однокласника, явно оцінюючи, чи реально він може бути моїм офіційним чоловіком. Скоріш за все, ця банда, в яку я ще точно не визначила, хто входить, непогано підготовилася до цього задуму "офіційно" вкрасти мою дитину, вивчивши, як візуально виглядають мої рідні. І схоже вона не настільки ідіотка, щоб не відрізнити одну людину від іншої. На це клепки вистачає у даної божевільної. 

- Ні, це не мій син, це якийсь ошуканець, - свекруха тицяє пальцем в Іллю, а я ще більше впевнююся в тому, що вона явно входить в цю гидку банду. І від цього ще сильніше злюся на Вадима, який ні дочку в даний момент не захищає, ні мене убезпечити від своєї звихнутої мамочки не здатен.

- Чому ж це ошуканець? - Дивлюся прямісінько у вічі Валентини Георгіївни, не відводжу погляду й хочу ним передати максимальну ненависть, котру я відчуваю до неї й наразі до її сина. Нехай за двох віддувається. - Це моя кохана людина. Яку я дуже люблю. І ціную.

При цьому повертаюся до Іллі та цілую того в щоку. На більше я не згідна, а цей жест той мінімум, щоб продемонструвати всім присутнім по ту сторону барикад, що чоловік не спроста опинився на даному подвір'ї. Не сплутав калитки, забрівши випадково в гості.

- Як... це...ти..., - якщо один персонаж так рота і не відкривав вже за наші дві зустрічі, його партнерка наразі витріщається на нас з Іллею, як бараниха на свіжо пофарбовані двері, то от свекруха намагається щось промовити, але я б не сказала, що в неї це файно виходить. Рота відкриває, набирає якомога більше повітря, а от видати щось адекватне якось не доля. 

- Ось так, це моя кохана людина, чи десь заборонено законом кохати іншу людину? - Переходжу на лад Іллі, гну ту саму лінію. Готова навіть поцілувати його в іншу щічку. Не для симетрії, а для того, щоб одне місце Валентини Георгіївни палало як ватра на всім відоме релігійне свято.

- Якщо питань більше не залишилося, то попрошу нас не затримувати, - однокласник відпускає мене, відходить, натомість його руки вже на таліях однієї та іншої жіночки. Ось тільки ці дотики явно не ніжні та не делікатні, адже Марія Семенівна та моя "люба" свекруха ледве не зарилися носом в асфальт, настільки сили приклав Ілля до їхніх тіл.

Я думала той чоловік буде пручатися, ще не дай Боже влаштує при дитині бійку з моїм однокласником, але видно, що він якась звичайна "шістка" в цій службі опіки, або взагалі мурмило, яке найняли задля того, щоб пикою посвітити та мене залякати, оскільки тільки кинув погляд на дії Іллі й потупцював на вихід з двору.

- Сонечко, ти як? Все гаразд? - Стаю навколішки перед Сюзі, заглядаю їй у вічі, бо її найбільше шкода. Ми всі дорослі люди, зі стабільною психікою(в кого якою, вже як Бог дав), а от для дитини це явно все шок, що тільки но розвернулося перед нею.

- Вони ж мене не заберуть? Ти не віддаси мене їм? - Маля киває на вихід з подвір'я, де ще пару секунд тому була ця компанія, а у мене серце кров'ю обливається. Кровоточить так сильно, що цю рану не залатати найближчим часом так точно.

- Ні, звичайно, ні, сонечко, нікому й ніколи я тебе не віддам. Ти ж мені віриш? - Якщо Валентині Георгіївні я бажала передати всю ту ненависть, яка накопичилася всередині мене на неї та її сина, то от своїй доньці я бажаю передати все те тепло та любов, що я відчуваю до неї. 

- Так, вірю, - а через секунду стає ще тепліше, оскільки Сюзі ствердно киває своєю голівонькою та на її вустах з'являється ледь вловна, та все ж посмішка.

- Я тебе люблю, моя маленька, - хоча ні, я помилялася, зробила поспішні висновки. Все ж варто пригорнутися до доньки, обійняти, вдихнути її такий улюблений та рідний запах, як рана починає загоюватися. Рубцюватися. 

- Сюзі, люба, пішли вип'ємо твого улюбленого соку, пішли? - Моя мама простягає малій руку, запрошуючи пройти в дім, а через пару секунд я розумію задум рідної...