Розділ 4

- Так, мамо, слухаю, - притуляю телефон до вуха та промовляю до рідної, виринаю з того задуму, в котрий я втрапила, як тільки сіла на автобус. Ще й погода відповідає моєму настрою. За вікном злива, на горизонті небо розриває навпіл блискавка, а удари грому віддаються навіть в моїй душі. Я ж кажу - погода точнісінько відтворює те, що я наразі відчуваю. Лише сльози не пускаю, вирішую дібратися додому та вже там пуститися берегів, коли навколо нікого не буде. Ні інших пасажирів автобуса, ні малої з батьками. Ось тоді я і відірвуся по повній програмі. Ось тоді й заллю бідну подушку гіркими сльозами.

Спочатку думаю, що виклик перервався через кепську погоду, але поглянувши на екран, бачу, що відлік часу триває, отже, мама на зв'язку, а притуливши гаджет назад до голови, чую якісь ледь вловні голоси. Їх декілька. По ту сторону мобільного ведеться діалог. Не знаю наскільки він конструктивний, та він точно будується.

- Мамо, - підвищую голос, щоб рідна почула мене, але водночас не можу дозволити собі волати у всю горлянку, бо їхати ще мінімум годину, незадоволені погляди людей в автобусі це явно не те, що хочеш на собі ловити наступні шістдесят хвилин.

- Доню, - ну, нарешті, нарешті є контакт, рідна не випадково набрала. Правда не знаю, добре це чи ні, оскільки голос матері якийсь занепокоєний, не такий як завжди спокійний і навіть миротворчий. Голос, який і має бути в справжньої мами, коли все летить до біса, здається гірше бути не може, а вона одним-двома словами має снагу тебе вгамувати й запевнити, що все можна виправити, що нічого не втрачено. 

- Мамо, ти тут? Що там у вас? - І знову чутно якусь розмову. Не можу поки зрозуміти, про що там йдеться, але голоси стали дзвінкіші, голосніші.

- Доню, - не має сумнівів - щось відбулося і це щось далеко не добре, бо мені не здалося - мама схвильована, чимось зачеплена, чи, точніше кимось, адже знову чую голос. Не рідної. Якоїсь іншої жінки. Вона щось на підвищених тонах хоче розповісти. Довести. Втокмачити. Моїй мамі? Це до неї звернення? 

- Мамочко, хто це там у тебе? - Рідна знову відвертається на ту жінку, залишаючи мене висіти на "проводі". І це бентежить. Це не несе в собі чогось доброго.

- Доню... Сюзі... хочуть забрати, - ці чотири слова даються мамі настільки тяжко, ніби в неї в роті купа горіхів, котрі вона не може ні проковтнути, ні виплюнути, тож залишається говорити з набитим ротом. Хоч розумію в чому причина - в рідної згусток підступив до горла. Такий самий, як і в мене наразі, варто почути про Сюзі та про те, що її хочуть забрати.

- Хто? Куди? - Вигукую, кричу, плювати вже на інших пасажирів, тут найрідніша моя людина в небезпеці, абсолютно все одно на цілком чужих для мене осіб.

- Ця служба опіки, - підтверджуються мої найгірші припущення, а в динаміку чую "відстаньте від неї", "приберіть від моєї внучки руки", - вони запевняють, що Сюзі небезпечно тут знаходитися. Знайшли мою автоматичну машинку для шинкування і кажуть, що мала може всунути туди руку й наробити собі біди. Уявляєш, доню? Можеш уявити яку дурню придумали?! Чому б вона туди пхала свої рученята. От чому? Сюзі у нас розумна дівчинка й не займалася б такою нісенітницею!

Ці слова вже не факт, що були призначені для мене, оскільки я і так в курсі того, що донька в мене найрозумніша. В цьому мама, скоріш за все, хотіла запевнити ту ідіотку. Зі служки опіки. Й того бовдура, який певно теж приперся з тією ідіоткою. Як там - ми з Тамарою ходимо парою, еге? Так от, ці два придурки знайшли одне одного. Парочка року по версії звихнутих.

- Мамо, віддай, будь ласка, телефон цій... жіночці, - хтозна, чи ця вухата не чує про що йде мова, тож не хочу підставляти Сюзі. Уявити навіть не можу, наскільки малеча злякається, якщо її заберуть незрозумілі люди незрозуміло куди.

- Так, зараз, - якийсь шурхіт, після "це вас", і я вже була готова висловити тираду цій панночці, як в динаміку знову лунає голос рідної, - вона відмовляється з тобою розмовляти. Божевільна!

Це теж не по мою душу, це в адрес реальної божевільної, яка незрозуміло по якому збігу обставин працює в службі захисту дітей. Хоча навпаки варто захищати дітей від таких непорозумінь, як ця неадекватна. Вона явно принесе їм більше шкоди, ніж якоїсь користі.

- Мамусю, заспокойся, будь ласка, я тебе прошу, - зараз кожне криве слово на адресу цих персонажів це не камінь в наш же город, а ціла гора неприємностей, і я прекрасно розумію стан мами, її бажання захистити внучку від поганих людей, та це може спрацювати бумерангом, і, на жаль, вдарить по носі саме Сюзі. На неї прийдеться найбільший удар. - Спробуй їх затримати та ні в якому разі не віддавай малу. Я зараз наберу до однієї людини та все вирішимо. Не хвилюйся.

Сподіваюся, рідна вловила хоча б десяту частинку того, що я намагалася їй передати, надіюся, вона стримається та не наробить лиха, а я поки спробую розв'язати це питання.

- Та бери ж ти трубку! Давай! Де ти???

Пасажири автобуса вже повимикали серіали на своїх планшетах, відвернули голови від екранів своїх мобільних, оскільки тут куди цікавіший контент. Я, як в одне місце вжалена, підстрибую на своєму сидінні та намагаюся додзвонитися до Вадима. Котрий ігнорує мої виклики. Не бере слухавку. А я настільки згвинчена, що готова вибігти з автобуса та побігти поперед нього, лише б врятувати свою донечку. Своє маленьке золотце. Яке через нас з чоловіком і потрапило в скрутне становище. Ми з ним почали виясняти відносини й навіть не помітили того, як під удар потрапив не тільки наш шлюб, а і наша мала...

"Заспокойся, все буде добре, ніхто не образить твою малу. Я все вирішу" - такі слова я б дуже сильно хотіла почути від Вадима, від того, хто і мав зайнятися розв'язанням даної глобальної проблеми. Та чоловік так і не відповів на мої дзвінки. Ні передзвонивши, ні навіть повідомлення не надіславши. Натомість Ілля став тим, хто зміг хоча б трішки зарадити моєму хвилюванню та посіяти зерно позитиву, що все і справді буде добре.