Розділ 1

Я ридаю і второпати не можу - що могло трапитися буквально за... за скільки? За десь годин двадцять? За тисячу двісті хвилин моє життя перевернулося з ніг на ногу й загрожувало більше ніколи не повернутися назад? 

Ще вчора Вадим робить мені такий неймовірний сюрприз, робить це від щирої душі, адже я знаю свого чоловіка й знаю, які емоції він переживав в той момент, коли ми з ним танцювали, а вже зараз розходиться зі мною? Так, не звинувачуючи мене в цьому. Так, беручи всю провину на себе. Але... Від цього ні на йоту легше не стає. Та здоровезна пустка, яка утворилася після прочитання даного послання, просто так не зникне від того, що Вадим всю винну візьме на свої плечі. Глобально яка різниця хто винен, якщо нашої родини більше не буде? Кому від цього буде легше? Мені так точно ні...

Ні, це потрібно якось виправляти. Можливо, це якийсь невдалий жарт з боку Вадима. Можливо, якісь нерви, адже останнім часом його моральний стан не назвеш стабільним. Я то вже сподівалася, що все розв'язалося, все стало на свої місця, стільки сюрпризів для мене, а тут...

На жаль, схоже саме на те, що знову щось сталося. Навряд чи це жарт. Це усвідомлення приходить до мене, коли я втретє набираю до все ще чоловіка, а він раз за разом скидає виклик. А після...

"Я сам наберу тебе. Не змушуй мене наговорити тобі такого, від чого ти ще довго будеш відходити. Не роби ще гірше."

Не схоже на жарт, ви згодні зі мною? Тут коротко і лаконічно написано - відвали від мене, дай спокій. І це ще м'яко сказано. А самі слова... Вадим писав їх дуже злим. Напевно, навіть не з першого разу все вірно набрав. Скоріш за все, знаходився під такою агресією під час написання цього повідомлення, що пару разів все виправляв. Та все ж холод цих слів я відчуваю навіть через екран гаджета. Що вже говорити про всі слова разом. Я ніби провалилася в ополонку в тридцятиградусний мороз, моє тіло моментально скувало холодом і ось-ось я піду на дно. Якщо вже не там...

- Мама!

Ледве встигаю підняти голову від цього болючого смс, як бачу усміхнене обличчя Сюзі, а за нею спантеличене лице моєї мами, правда яке зникає з мого виду через якихось пару секунд, оскільки мала кидається до мене в обійми й міцно-міцно притискається. Чи це вже я її сильно пригортаю до себе, позаяк це моя родина. Моя вся родина. Якщо все виявиться правдою...

- Сонечко! Привіт! - То це моя єдина маленька надія. Мій сенс життя. Моє ВСЕ. Без будь-якого перебільшення це моє ВСЕ.

- Мамусю, а чому ти плачеш? - Зіронька заглядає прямо у вічі, і очевидно, що бачить там сльози. Добре, що вона ще дитина й не бачить головного. Того, що сльози це тільки вершина айсберга. Що це наслідок, і не видно причини. - Тебе хтось образив?

- Ні, моя маленька, ні, я просто сумувала за тобою, от і плачу від щастя, що знову поруч з тобою, - не скажу ж я дитяткові, що мене твій татко образив. Хай там що, щоб там не сталося, але я не збираюся обливати брудом Вадима. Сюзі не має ненавидіти свого батька. Проблеми дорослих це проблеми тільки дорослих, вони не мають відбиватися на дітях. У дитини має бути й тато, і мама. Навіть якщо ці батьки й на відстані. Все одно має бути.

- А що це там у дворі стоїть накрите таке? - Рідна то вже доросла, усвідомлює, що мої сльози, на жаль, не від щастя, а з якоїсь іншої причини. Маму не обведеш навколо пальця.

- Сюрприз для Вадима, - і посміхаюся, хоча хочеться ридати, волати, кричати. З якими ж емоціями я прокидалася сьогодні вранці, смакуючи момент, коли подарую коханому цей мотоцикл, і які ж кардинально ці емоції зараз... Наразі це чималий шмат брухту. Мрія перетворилася у звичайну залізяку. Без почуттів. Без емоцій. Прямо як я, бо з мене все висмоктали. Одна велика пустка тепер замість душі. А замість серця - брила льоду. Яку не знаю чи колись вийде розтопити.

- Мамо, а що це? - Сюзі дуже активна дівчина, тільки но мене обіймала, а вже цими ручками стискає якісь папірці. Де тільки їх здибала не зрозуміло.

- Це квитки на море, сонце, - моя рідна скоріше від мене орієнтується в просторі й переводить погляд з цих квитків на мене, можливо, думає, що вона все ж таки помилилася і я ридала від щастя. Від новини стосовно того, що ми їдемо на море. І це б справді так і було, якби не...

- Клас! Ми їдемо на море!!! - Ну, ось, саме так би і я реагувала, як тільки що зробила моя донька, весело вигукуючи та підплигуючи до стелі, як стрибунець. - Але... Мамо... а чому їх тільки два?

А ось це мені потрібно тобі пояснити, моє сонечко. Так само як і те, чому твій тато більше не буде поряд з нами...

- Татусь, на жаль, не зможе поїхати разом з нами, в нього багато роботи, - Сюзі знає, що її батько працює не покладаючи рук, заради нашої родини, заради власне самої малої. Стосовно цього ще раніше у нас була серйозна розмова з донькою. Коли мала спитала, чому тато не може так багато часу проводити поряд з нею, як то у випадку з мамою, довелося пояснити дитині, як функціонує даний світ і деколи (а зачасту доволі часто) не все так стається, як того хочеться. Практично не реально веселитися цілими днями, бавитися й насолоджуватися життям, бо банально навіть для цих самих веселощів потрібні кошти. Не сидіти ж дитині вісімнадцять років поспіль та гратися в пісочниці. Хоч навіть там треба якісь лопатки, відерця й інше начиння, щоб не просто пересипати пісок з долоньки в долоньку. Сюзі все зрозуміла, хоч і дещо засмутилася, тому наразі теж приводжу даний аргумент.

- То може і ми не поїдемо?

- Чому ні? - Я не думала, що мала запропонує такий варіант. Вона два рази була на морі й двічі їй сподобалося, тож я навіть не сумнівалася в тому, що і втретє залюбки поїде. Навіть якщо і без одного члена родини.

- Я буду за татом сумувати, - і робить такий нещасний вигляд, ніби вже уявляє той момент, коли вона покупалася досхочу у водичці, побудувала всі замки світу, які тільки можна побудувати й згадала за татка, що його немає поруч, а в мене від цієї тільки картини сумної доньки вже серце щемить. - Мамо, а ти хіба не будеш сумувати за татком?