Глава 62

Куди, хочеться мені запитати, подівся час? Я згадую, скільки днів пролетіло непомітно, лише коли бачу перші жовті листочки. Кілька прилипло до вікна після нічого дощу, і від цього ще менше хочеться вибиратися з-під ковдри. Повертаю голову і мимоволі всміхаюся. Досі не звикла до того, який Завадський милий, коли спить! 

Намагаюся вислизнути з ліжка якомога обережніше, щоб його не розбудити, але він перехоплює мою руку і тягне назад.  

– Владе, – підставляю губи під поцілунок, але намагаюся обережно вивільнитися. – Мені час їхати, а ти ще пости. 

– А може сьогодні бізнеследі трохи запізниться? 

Ковзає кінчиками пальців по шиї, пестить шкіру і тихенько торкається губами мочки вуха. Я прикриваю повіки і на хвилину здаюся. Це так незвично – кохатися щоночі і не втомлюватись одне від одного, кожного разу відкривати щось нове в тому, якого знаю стільки років. Мені подобається, як Влад згрібає мене в оберемок, притискає до сильного тіла і переплітає наші пальці. Боротися з такою спокусою занадто важко, але  сьогодні дійсно важливий день.

– У мене зустріч в лікарні, – кажу тихо, бо знаю, що це зруйнує романтичний момент. Чую як зітхає Завадський, знехочу розтискаючи обійми. 

– І що ти вирішила? 

– Сьогодні приїдуть батьки Сергія, поговорю з ними. Краще побачитись особисто.

Це дійсно важка місія і скажу чесно, я б залюбки від неї відмовилась, але не можу. Знаю, що це не подобається Владу, тому нахиляюсь і цілую його, прибираючи неслухняне волосся. 

– Обіцяй, що ти зателефонуєш одразу, як все вирішиться, – він говорить як завжди стримано. Дивна річ – ніколи не підвищувати голосу і не видавати власного незадоволення. 

– Звичайно! 

Залишаю Завадського і йду в душ, а потім одягаюся, заздалегідь намагаючись виглядати так, щоб мені нічого не можна було поставити в провину. Майже непомітний макіяж, волосся, зібране у вузол…  Жодних згадок про розпутне життя, на яке натякала у розмові свекруха. 

Ми не спілкувались з матір’ю Сергія з минулого Нового року. Як завжди обмінялися черговими привітаннями, але сьогодні вона точно не обійдеться двома словами. Думаю про це, поки добираюся до лікарні і підіймаюся ліфтом, але не встигаю зібратись з думками, бо натикаюсь на родичів колишнього просто біля дверей хірургії. 

– Доброго ранку, – вся напружусь під колючим поглядом. – Як доїхали, все гаразд? 

– А ти думаєш, що зараз у нас може щось бути гаразд? – свекруха спалює мене поглядом. – З такими новинами.

– Я вас розумію, але може поговоримо пізніше, тут не найкраще місце, – я намагаюся тримати себе в руках. 

– А може ти просто одразу скажеш, що хочеш здихатись хворого чоловіка? – тепер до справи приєднується свекор, який важко встає з лави для відвідувачів. – Інвалід тобі не потрібен, бо він не зможе тебе утримувати, чи не так?

– Послухайте… 

– Нема чого слухати! Шльондра!

Мимо проходить медсестра з системою для крапельниці і тільки це змушує його трохи стриматися. Я роблю глибокий вдих, рахую до п’яти, а потім намагаюся сказати головне так, щоб мене раз і назавжди зрозуміли.

– Ви можете думати про мене все, що завгодно, але що до грошей… Думаю, ви повинні знати, у Сергія залежність, він грає в казино і програв все, що мав та навіть частину нашого спільного майна. Так що це я втратила гроші, які сама заробила. Те, що залишилось, пішло на операцію і його лікування, але далі я просто не можу тягнути все на собі. Сергій ваш син, нікого ближчого у нього немає! 

– Та невже? Це тому, що ти швиденько розлучилася? – в’їдливо кидає свекруха. – А подумати про те, що мені шістдесят, у мене у самої гіпертонія! та й за які кошти я буду за ним доглядати? 

Ледь стримуюсь, щоб не закотити очі. В цьому вся Ніна Леонідівна, яка завжди думає лише про себе. в її очах зараз важливо не те, що син нарешті почав одужувати, а те, що я відмовляюся бути його служницею і нянькою. 

–  Я подала на розлучення ще до аварії. – карбую кожне слово. – І зараз додам тільки одну: ваш син не потрапив би в ДТП, якби йому не підсипали в шампанське пігулки від аритмії. Якась чергова жінка, з якою він спав. Спитайте у нього самі, на щастя Сергій не втратив пам’ять і все підтвердить. Я не подаю на нього в суд, нічого не вимагаю і навіть не буду судитися за квартиру. Ви можете переїхати хоч зараз, ось ключі! 

Знаю, що Аня розлютиться, коли дізнається, що я зробила. Буде казати, що мене ніде не можна залишити саму і вона б висловила родичам все, що про них думає, але для мене це єдиний вихід. Всього лише стіни, в яких я ніколи не почувалася щасливою. Маленька плата за свободу, яка дозволить жити без почуття провини. 

На якусь мить в мене виникає непереборне бажання додати ще кілька слів – про другу родину Омельченка, та про сина, якого він теж втратив. Спалахує і так само швидко зникає, бо я не думаю, що Людмила погодиться увійти в родину в ролі доглядальниці. Вона не менше за мене заслуговує на щастя, тому я просто прикушую язика і повертаюсь, щоб піти до ліфта. Натискаю кнопку і наче скидаю з себе непосильний вантаж. Образи. Біль. Байдужість. Все, що досі тягне кудись в безодню.  

Поки спускаюсь, набираю номер Влада і майже одразу чую рідний голос.

– Павліно? Алло!

– Чуєш мене? – довго мовчу, аж поки стулки не розчиняються і я не опиняюсь в залитому сонцем холі. – Ти просив передзвонити…

– Все гаразд? Ти якась дивна, кажи вже одразу.

– Мабуть,  – серце у мене калатає. – Я дещо згадала, поки їхала з шостого поверху. Твою пропозицію, вона ще в силі? Чи спочатку треба поцілувати царівну-жабу, щоб ми могли одружитися?

Не знаю, чому, але зараз я згадую Соню і її пораду, яку мала дала на ставку. Влад дихає в слухавку і чути, що ледь стримує сміх. 

– Думаю, ми встигнемо сьогодні в РАЦС, а потім я обіцяю тобі скільки завгодно поцілунків. 

– Сьогодні?! – виходжу надвір і вдихаю на повні груди. – Аня нам не пробачить.