Глава 61

– Це були найсмачніші шашлики, які я їла за все життя, – я готова вголос проспівати дифірамби Завадському, але Аня мене випереджає.

– Повністю згодна! Після такого суботника наші нещасні бутерброди нікого б не врятували, – сестра зручно влаштовується на траві і час від часу поглядає на Соню, що ловить коників.

Здається тільки мала й не заморилася за день, бо ми дійсно витратили кілька годин на те, щоб навести лад. Поки прибиралися в хаті, Влад поспилював гілки на старих деревах, потім заліз на дах, щоб зробити ревізію, а на останок полагодив зламані сходинки на ґанку. Зараз на сонечку провітрюються бабусина перина й подушки і Аня вмощується, підсунувши одну з них під голову. 

– Шкода діда вже немає, – вона мружиться, ледь стримуючи позіхання. – Він би покоптив на вишневих гілочках рибу. Пам’ятаєш, яка то була смакота?

– А де дід рибалив? – Соня підкрадається як завжди нечутно.

– Тут поруч є ставок, сонечко. Раніше він був глибокий і дід Степан плавав за рибкою на човні. 

– Як Івасик Телесик? – очі у племінниці робляться великими. – А баба Яга тут теж живе?

Ми перезираємося. Те, що Софійка обожнює казки, чудово, але іноді в неї надмірно розігрується уява. 

– Думаю, баба Яга переїхала кудись в інше місце, – раптом вставляє слово Влад. Виглядає при цьому так серйозно, що Соня одразу перемикається на нашого почесного гостя. 

– Точно?

– Звичайно! Відьмам не подобається, коли на дахах стоять супутникові антени, важко літати в ступі. Бачила такі величезні білі тарілки, коли ви сюди їхали? А ще ставок тут вже заріс, так що Івасик до неї точно не припливе.  

Соня задумливо дивиться кудись перед собою, розтискає складені руки і коник вилітає з них просто до Ані в келих.

– Софія! – сестра верещить, схоплюється і вихлюпує на себе половину вина. На улюбленій футболці розтікається червона пляма, а в очах сестри зараз така погроза, що племінниця миттю ховається мені за спину.

– Я не хотіла…

– Звичайно! Ще б ти зробила це навмисно, якесь покарання, а не дитина! Що тепер з цим робити? 

– Візьми у мене в сумці. я там дещо прихопила з одягу, – мені й смішно і водночас розумію як це –  справлятися з такою дзиґою. – Може ми поки погуляємо трохи? 

Аня відповідає щось таке, що краще не казати вголос. а я беру малу за руку і киваю в бік хвіртки. Двічі вмовляти її не доводиться, Софія тут же хапає мене за руку, а другу простягає Владу.

– Емм… Може ми дамо Владиславу відпочити? – пробую зупинити племінницю, але Завадський явно не проти таких планів. 

– Я піду, перевіримо, чи справді тут немає баби Яги. 

Він ще раз оглядається на двері, за якими зникла Аня і ми разом теж прискорюємося. Зачиняю за собою хвіртку і прямую за цими двома, що зайняти вузьку стежку і щось обговорюють по дорозі. Кропиву, наприклад, в яку Влад за його словами колись впав з велосипеда, земляних жаб, та навіть форму хмар, які кожному нагадують щось своє. 

Я дивлюся в спину Завадському і в мене щемить душа. Зараз, коли я раптом вирвалась з пекла, нарешті розумію, що жила не своїм життям. Весь час підлаштовувалась під потреби чоловіка, який був байдужим до моєї родини. Не можу пригадати жодного випадку, щоб Сергій грався з Софійкою, завжди відбувався просто подарунками на день народження та новий рік. Як, власне, і зі мною. 

Омельченко знову займає мої думки, не уявляю, як скоро я позбудуся цієї звички, яка отруює життя. На щастя, Соня змушує мене повернутися до реальності, бо я чую її сміх, а потім бачу, як мала вивільняє руку та мчить до берега, де росте густий очерет. 

– Ухти! Який височенний! А човна тут правда немає! 

– Соня, обережно, не підходь близько до води! – кричу племінниці вслід, але не впевнена, що вона мене чує. Розпушує качалку рогозу і бігає, розкидаючи білі хмарки, а ми з Владом, нарешті опиняємось поруч. – Ти мав рацію, тут дійсно все змінилося. 

– Ну, ставок теж можна розчистити, – ледь помітно посміхається Завадський, хоча точно розуміє, що я зараз маю на увазі. 

– Владе, – відчуваю, що хочу, але не можу подивитись йому в очі. – Я повинна сказати… тільки не перебивай мене, добре? Те, що ти говорив тоді, коли приїхав посеред ночі… мені треба було все обдумати. Я не хотіла тебе образити й ні, я не вважаю, що у нас був просто секс по старій дружбі, - кусаю губи, бо не можу підібрати правильних слів. 

Підвожу погляд, але не встигаю закінчити думку, бо чую плескіт і стриманий зойк.

– Софійка?! – одночасно з Завадським повертаємось, але про малу нагадує лише очерет, який розгойдується. 

Від жаху в мене ледь не стає серце, мчу до ставка, стрибаю в каламутну воду і починаю розгрібати її руками. Ноги в’язнуть в густому мулі, послизаюся, наступаючи на мушлі. Де зараз Завадський не знаю, можу молитися тільки про те, щоб Соня залишилася живою, інакше я ніколи собі не пробачу!

– Я знайшла качку! – раптом чую дитячий голос зовсім поруч. – У неї тут маленькі! 

Від пережитого завмирає дихання, продираюсь крізь очерет, щоб впевнитись, що це мені не почулося. 

– Софійка! – слів бракує, але вигляд у мене такий, що мала одразу все розуміє. Відступає від краю містка, з якого тут хтось рибалить і закриває рота руками. 

Тепер плачу не тільки я, а й бідося, яку хапає на руки Влад. Притискає до себе і намагається заспокоїти, в той час, як без сил падаю на теплі дошки. Брудна, з порізаними пальцями, які досі трусяться, але з таким полегшенням, якого не переживала ще ні разу в житті.

– Я не хотіла, – схлипує Соня.

– Звичайно, котику, ти ні в чому не винна, але треба було нас покликати. Ти всіх дуже налякала! 

– Ти ж більше так не робитимеш? – питає Влад, опускаючи на траву малечу і вона відчайдушно махає головою. – Ось і добре. Нікуди більше не йди, я допоможу твоїй тітці.  

Простягає мені руку, але я ледь тримаюся, до того ж вся перемазана багнюкою і виглядаю точно, як та сама баба Яга, що чатує в плавнях Івасика Телесика.