Глава 60

Чому я не зробила цього раніше? Це перше, що спадає на думку, коли ми з Анею та Софійкою виходимо з машини. По дорозі довелося прикинутись, що в мене болить голова, аби уникнути непотрібних питань, на які я нездатна відповісти. Мовчу, бо мені кепсько і відчуваю себе дурепою, але тільки до того, як вдихаю на повні груди свіже повітря. 

Не встигаю вийти з машини, як опиняюся в іншому вимірі. Тут пахне, як в дитинстві: яблуками, полином, що розрісся вздовж паркану і ще чимось щемливим. Спокоєм й безтурботним життям.

– Софія, зачекай! – Аня не встигає забрати з багажника сумки, як мала вже тікає і зникає з очей. Вона так чекала на цю поїздку, що не може й хвилини залишитись на місці. – Ну ви бачили, Соня, негайно йди сюди, бо тебе цигани вкрадуть! 

– Припини, – залишаю речі і озираюсь, щоб побачити рожеву кепку племінниці серед густої зелені. – Хочеш, щоб вона справді боялася, як ми з тобою? 

Це одна з неприємних згадок, яка спливає в пам’яті. Зараз дітей виховують як ніжних квіточок, а в наші з Анею часи могли дати по одному місцю кропивою, або ось так розповісти про циганку, яка забирає неслухняних дітей. Правда наша бабуся таких дурниць ніколи не казала, але сусідська Любка часто годувала нас такими байками. Вона була старшою на три роки і я саму її побоювалась, поки їх дім не згорів…

Тим більше дивуюсь, коли бачу Софію, що йде якраз від Любчиного будинку, точніше від місця, де він був розташований. Зараз тут здіймається паркан, а за ним повним ходом йде будівництво.

– Дивись, якого я зловила метелика! – очі у Соні блищать від щастя. – Скажи, гарний?

– Це кропивниця, – посміхаюся та поправляю її кепку, що з'їхала на очі. – Відпусти її, тут ще повно бабок і метеликів. 

– А вона їсть кропиву?

– Ні, пилок з гарних квіточок, – терпляче відповідаю і простягаю Соні руку.

– То чому вона кропивниця? Мама казала, що капустянка їсть капусту…

Мала торохтить і я не встигаю відповідати на безліч її запитань, а також обіцяю, що вдома вона зможе скільки завгодно малювати метеликів, тільки спочатку нам треба зайти всередину. Штовхаємо хвіртку і йдемо до ганку, та раптом я застигаю, як вкопана. Біля порога стоїть туристичний рюкзак, явно не наш, а Ані і слід простиг, то ж ми з Софійкою тільки й можемо, що перезирнутися.

– А де мама? До нас ще хтось приїхав? 

– Не знаю, зараз ми її пошукаємо.

Продовжую тримати племінницю за руку, поки ми обходимо дім, але тут теж нікого немає. Чую голоси в кінці садка сміх і заінтригована прямую доріжкою, аж поки ми не обходимо теплицю. 

– Привіт, – Завадський спирається на стару вишню і перериває розмову, а тільки можу, що кліпати віями. – Думав не знайду ваш дім, але таки з пам'яттю в мене все не так погано. 

– Привіт, – бурмочу і не знаю, як поводитись далі. 

Мовчки обмінюємось поглядами, а в мене в душі все перевертається, бо взагалі не розумію, що відбувається. Аня переводить погляд з мене на Влада та робить хід конем. 

– Соня, пішли я покажу тобі, де у нас росте малина. Можна буде їсти просто з куща!

– Правда?! 

Племінниця ще раз озирається на незнайомця, але така розкішна пропозиція приваблює її більше і скоро ми з Завадським залишаємося самі. 

–  Як ти тут опинився? – не знаю, радіти мені, чи ні, бо його посмішка зникає одразу після того, як нас залишають. 

– Дуже просто. Ми ж домовлялись в суботу подивитись дім, пам’ятаєш? Я тобі телефонував вранці, але ти не відповіла і я подумав, що ви вже поїхали. 

– Владе… 

Він настільки ошелешив своєю несподіваною появою, що я не знаю, з чого почати. Опиняюся поруч з Завадським, який обіймає мене за плечі. Знаю, що нам треба поговорити, але не тут і не зараз, бо надто багато всього сталося.  

– Ми ж колись приїздили сюди, пам’ятаєш? Після випуску. Я навіть перевірив, чи не висох той ставок, де ми купалися, але там тепер самий очерет, – він прибирає неслухняне пасмо з мого обличчя. – То що, робочі руки тобі ще потрібні? 

– Якщо ти привіз інструменти.

– Привіз. Сподіваюсь, рюкзак ніхто не поцупив.

Я хочу, щоб Влад мене поцілував. Тут, в бабусиному садку, поряд з її старою теплицею і моїми щасливим спогадами. Підіймаю назустріч обличчя, але він лише ледь торкається губами кінчика мого носа.   

– Пішли, Кульбабко, познайомиш мене з Софією, а то буде думати, що до вас приїхав який дід Бабай. 

Він сміється і бере мене за руку, веде за собою до будинку, розмірковуючи про те, що траву тут слід покосити, викласти доріжку плиткою, а вікна замінити новими з трійним склопакетом. 

– Знаєш, я мала на увазі трохи прибратися і перевірити, чи не впав часом паркан та в якому стані дах, – закінчую коли ми зупиняємось коло ганку. Шукаю ключі в тому самому місці, де бабуся завжди їх ховала відчиняю двері. – Але у вас, пане Завадський, маршальські плани…

– Дивись, що в мене є! – Соня вискакує з-за рогу, як бісеня з табакерки. – Жовта малина, хочеш?

Розкриває долоню і пропонує смаколик Владу, який ледь стримує посмішку.

– Не хочеш, а хочете! До дорослих треба звертатись на “ви”! – озивається Аня. – Владислав Борисович приїхав нам допомогти полагодити будинок.

– Можна не так офіційно, – Завадський бере одну ягоду і закидає в рота. – Називай мене просто на ім’я, добре? 

– А Владислав, це Слава чи Влад? – Соня примружується і доїдає залишок малини. 

– Соня! 

Аня розводить руками, але я не можу втриматись від сміху, а ще від того, як легко Завадський знайшов спільну мову з малою. Дивлюсь на його спокійне, усміхнене обличчя і відчуваю, як груди заливає незнайоме тепло. Наче ми просто надовго розлучилися, а тепер знову опинилися поруч. І це відчуття я зовсім не хочу втрачати.