Глава 59

Я набираю повідомлення вже втретє і знову стираю. Ніколи не думала, що це буде так складно – у двох словах все сказати Завадському. Цілу ніч після повернення з реанімації я не могла думати ні про кого, крім нього. Про ту страшну аварію, що була наче насправді, та про слова лікаря. Треба жити далі, він має рацію, але я не знаходжу собі місця і знову дивлюся на курсор, що миготить в очікуванні.

Що я йому напишу: я бачила страшний сон, де ти розбився? Чи просто: зустріньмося, я без тебе не можу? Все це якось по-дитячому, наче я не виросла зі своїх дев’ятнадцяти років. 

Кидаю телефон на подушку поруч з собою і тру очі, що наче засипані піском. На годиннику майже дев’ята і мені доводиться силою стягувати себе з ліжка –  без варіантів, бо ми домовлялися зустрітися з Анею. Якщо я не приїду, вона підніме такий кіпіш, що варто чекати швидку, пожежну і поліцію одночасно. 

Взагалі то мені немає кого звинувачувати, сама наполягала на тому, що хочу подивитись, в якому стані бабусин дім! Правда я збиралась їхати з Владом, але тепер Аня зачепилася за цю ідею, та ще і приєднала важку артилерію у вигляді Софійки, щоб я точно не відмовилась. Важко з нею не погодитись: зараз Сергій зараз з сиділкою, я достатньо одужала, щоб проїхати тридцять кілометрів, а племінниці просто необхідно побігати на свіжому повітрі.

Ковтаю каву майже на бігу. Добре, хоч сьогодні не треба дотримуватись дрес-коду Вирішую обійтися просто нюдовою помадою, витягую з шафи лляні шорти та футболку і кидаю в сумку найнеобхідніше. Раптом ми вирішимо залишитись в селі на вихідні, непогано б хоча б мати з собою зубну щітку. 

Поки спускаюсь ліфтом, телефон в сумці починає вібрувати, але мені незручно відповідати. Аня зачекає. Останнім часом й так наче квочка слідкує за кожним моїм кроком і постійно моніторить, чи знову чогось не сталося. 

Двері ліфта відчиняються, я поспішаю до таксі, але на сходинках стикаюсь з Валентиною Петрівною. 

– О, Ліночко, добрий ранок! А я думаю, по кого це приїхали? До Сергія в лікарню, як він там?

Відчуваю, що список питань зараз перетвориться на сніжний ком, бо моя дорога сусідка не мала змоги отримати інформацію для нових пліток. 

– Йому краще, але потрібен час, – уникаю вдаватись в деталі.

– Ну звичайно, така аварія, – вона співчутливо хитає головою. – Можливо потрібна якась допомога? 

– Ні, дякую, я справляюсь, Аня мені допомагає.

– Я просто подумала… Наче я бачила вранці тут того таксиста, думала він по тебе приїхав, може то мені здалося? Чи це було не сьогодні… 

В мене все перевертається в душі, намагаюся говорити спокійно, сподіваючись, що зрозуміла її правильно.

– Якого таксиста? 

– Того, що втрутився, коли Андрій поліз до тебе битися. Такий симпатичний чоловік, я ще звернула увагу, що приїхав на дорогому авто. 

Валентина Петрівна каже це наче між іншим, а я просто гублюся від такої новини. Влад приїздив сюди вранці? Навіщо? І чому він тоді не зателефонував?  

– Не знаю, певно здалося, я вчора пізно повернулася, а зараз ще багато справ. Вибачте, поспішаю, – натягую посмішку, хоча знаю, що поводжуся неввічливо, але в голові зараз повний сумбур. 

– На Миколаївку 12, – перепитує вдій, коли я  вмощуюсь на задньому сидінні, але після слів сусідки в мене змінюються плани. 

– Так, але спочатку до клініки Завадського. 

Глибоко вдихаю. Це зовсім не входило в мої плани, та й виглядаю я недоречно, наче відпочиваюча на турбазі, але мені необхідно побачити Влада. Зараз же! Нам обом досить вже грати в ці дитячі ігри.

Коли авто зупиняється біля нової вивіски клініки, серце в мене калатає як скажене. Наче на перше в житті побачення йду і не впевнена, чи прийде мій хлопець. Злітаю по сходинках, не даю собі часу на роздуми, та захожу в прохолодний світлий хол. 

Тут затишно і приміщення зовсім не нагадує лікарню, особливо після закінчення ремонту, але дещо миттєво приводить мене до тями. Біля рецепції бачу адміністраторку і ту саму дівчину, що була в авто з Завадським. Здається, Настя. На ній світло-зелена уніформа, але на такій фігурі виглядає це бездоганно і я б навіть сказала сексуально. Густе волосся прибране в акуратний вузол, мінімум косметики і ніяких слідів втоми на обличчі, не те, що у мене. 

Наче Влад вже все пояснив про свою нову колегу, але в мене виникає непереборне відчуття, яке дуже схоже на ревнощі. І це не просто неприємно!

– Добрий ранок, – я намагаюсь уникати Наталки поглядом. взагалі вдаю, що її тут немає.  – А Владислав Борисович на місці? 

– На жаль, ні, – адміністраторка хитає головою. – Він поїхав у справах і попередив, що його сьогодні не буде. Може ви хочете щось передати?

– Дякую, але ні, я зайду іншим разом, – не утримуюсь і обмінююсь поглядом з Настею. Помічаю, що обручки у неї на руці немає і це тільки підігріває моє не найкраще ставлення, а залишатися в такому настрої цілий день – значить зіпсувати вихідний.  

Прискорюю ходу і по дорозі обіцяю собі, що більше не піддамся імпульсивним почуттям. Ні до чого доброго вони не приводять, бо поки я намагаюся не втратити останній шанс Влад зайнятий справами й, скоріше за все, взагалі про мене не згадує! 

– Поїхали, – кидаю водію, коли повертаюсь до таксі. – І зупиніть, будь ласка, біля “Всіх вин світу”.

– Їдете на пікнік? – він ледь помітно повертає голову. – Заздрю вам. 

А от я сама собі не заздрю. Тому пляшка солодкого червоного зараз останній засіб врятувати цей день.