Глава 58

“Значить, так буде краще!” – мені доводиться повторювати собі цю чарівну фразу протягом наступних кількох днів. Тієї ночі я могла зупинити Влада, змусити поговорити відверто, але тепер запізно про це думати. Та й просто ніколи! Три дні після аварії кручуся, як посолений в'юн: ремонт в салоні, зустріч з адвокатом, поїздка до слідчого… Ввечері просто падаю з ніг, але треба ще побувати в лікарні й це найтяжчий обов'язок.   

Правда Аня дивиться на все інакше і від неї я отримую “чарівний пендель”. Згадую недавню розмову, поки підіймаюся ліфтом до хірургії. 

– Ти, мабуть, передивилась з бабусею серіалів по СТБ. Тільки там жінки приносять себе в жертву різним покидькам, а в кінці фільму ті стають білими і пухнастими! Згадай, що тобі казали – ти ходиш по краю, поки Омельченко не повернув борги! Та навіть якби він їх і справді віддав, ти що, збираєшся з ними далі жити? Після всього? 

Знаю, що Аня зараз говорить на емоціях, але змушена визнати, що в її словах є частка правди. Велика, якщо не всі сто відсотків. 

– І як я поясню це в лікарні? Перестану приходити, бо отримала офіційне розлучення? 

– Ну, з цим все просто. Ми ж домовилися найняти сиділку,  краще вже заплатити сторонній людині…  Як, до речі, Сергій? Є новини?

Зітхаю. Це ще один момент, який напружує. Мені довелося вигадати для сестри казочку, що я просто знайшла в спальні пігулки. Якби я повідомила про відчинені двері  про те, як я здуру ризикувала, думаю, від мене залишилось крім мокрого місця. 

– Кажуть, стан стабільний. 

– А аналізи зробили?  

– Так. Але зараз препарат вже не можна знайти в крові, хоча за деякими ознаками схоже, що у нього і правда був серцевий напад. 

Це ще вчора пояснив мене Анатолій Іванович, а сьогодні я хотіла поговорити з ним відносно сиділки. Одягаю в коридорі халат, натягую бахіли, але не встигаю ще торкнутися дверей, як вони самі відчиняються і я лоб в лоб стикаюся з Людмилою. Від несподіванки випускаю сумку і чую, як серце аж заходиться від дурного передчуття 

– Що сталося?! Щось з Сергієм?

– Ні, – вона бліда, але говорить спокійно. – Мені подзвонили і сказали, що він прийшов до тями, тому я вирішила, що повинна його побачити. Все пояснити.

Я вухам своїм не вірю. 

– Тобто пояснити? 

– Сказати правду про Дениса і про те, що ми їдемо назад до моїх родичів. Він повинен знати, бо може статися що… 

Вона не домовляє, але я легко здогадуюсь, про що мова. 

– Розумію, – ми обидві мовчимо. навіть не вірю, що співчуваю іншій жінці, яка розбила мою родину. – То ви поговорили?

– Так. Сергій сказав, що не хоче нічого про нас знати. Навіть не буде робити тест на батьківство! У мене було лише п’ять хвилин.

Вона затинається, а витягую з сумочки пляшку мінералки і пропоную ковток води. 

– Ну, припустімо, для цього можна звернутися в суд. Я маю на увазі генетчний тест, хоча зараз так навіть краще, ви з Денисом будете якнайдалі від всіх його брудних справ. І, до речі, моя пропозиція щодо будинку залишається в силі. На вихідних я хочу поїхати подивитися в якому стані дім, так що… я не наполягаю, просто пропоную. 

– Навіщо ви це робите? 

– Не знаю, – кажу як є. – По-моєму, нам не обов’язково чіплятись одна одній в чуприну, тим більше я не збираюсь повертатись до Сергія. Я навіть рада, що завдяки вам про все дізналася зараз, а не ще через десять років! 

– Я подумаю, – Люда повертає мінералку. – Вибачте, але мені час іти.

– Гаразд! Якщо що, у вас є  номер. 

Дивлюсь їй в слід і почуваюся, наче героїня мильної опери. Або друга дружина, що прийшла провідати Омельченка одразу після візиту першої. Навіть не знаю, що зараз скажу медсестрі, якщо вона буде про це питати! 

Стараюся не шуміти, але біля сестринського поста нікого немає, тому просто сідаю на кушетку в коридорі і вирішую почекати. Притуляюся спиною до стіни прикриваю очі. Тиша давить, чути лише звук апарату штучного дихання з якоїсь з палат, рівномірне пілікання, яке заколихує. Не помічаю, як пливу, а реальність зникає, змінюючись туманними образами.  

Коли я вийшла з лікарні, що цього не пам’ятаю? Чомусь йду вулицею, як була, в халаті, накинутому на плечі. Чую свист гальм біля того самого перехрестя, але ж це не машина Омельченка! Здалеку впізнаю номери Влада і починаю бігти, розштовхуючи посіпак. Ні! Не може такого бути, бо від авто залишилась тільки груда металобрухту! І я більше його не побачу, не зможе сказати, якою була дурепою, коли відштовхнула знову! 

Все здається нереальним. Хочу закричати і раптом прокидаюся. Хапаю повітря , аж поки роздивляюся біля себе фігуру в білому халаті. Руки досі тремтять і  я тру очі, в які наченасипали піску. 

– Пробачте, я, здається, заснула, – схоплюсь, але Анатолій Іванович повертає мене на місце. Перевіряє пульс з серйозним обличчям, а потім через плече звертається до чергової.  – Ніно, дайте пані Омельченко заспокійливого і поміряйте їй тиск. Я чекатиму в ординаторський! 

Він йде, а я не знаю, що сказати. 

– Мені дуже незручно, – чекаю, поки в пластикову мірку накапають краплі з різким запахом. – Просто кілька ночей нормально не спала.

– А ви спіть! – спокійно відповідає Ніна. – Повірте моєму досвіду, нікому не стане краще, якщо ви теж звалитесь з ніг. З вашим чоловіком все відносно добре, а якщо що, вам зателефонують. 

– А видумаєте краще жити отак, як на вулкані? Очікуючи кожну хвилину новин? – слова самі зриваються з язика, але чергова відповідає без найменшої образи.

– Я думаю, краще просто жити, бо другого шансу у вас не буде.  Але, щоб це зрозуміти, треба попрацювати в реанімації.