Глава 56

Останній раз я засинала просто за робочим столом в інституті. Мабуть, вдалася взнаки перевтома – і моральна, і фізична. Майже до третьої ночі переглядаю документи та шукаю вихід з дупи, в якій опинилася, аж поки мене не звалює втома. Шия заніміла від незручного положення, ледве підвожу голову і повільно рухаю плечима, а подумки сварю сама себе. Можна ж було відкласти все на ранок! 

На годиннику половина четвертої, нормально поспати залишилось пару годин, але їх я точно не збираюсь проводити в кабінеті Омельченка. І на дивані теж! Моя спина вже так настраждалась, що заслуговує нормального відпочинку на ортопедичному матраці. Штовхаю двері в спальню, вмикаю світло і миттю прокидаюся. Як я могла не помітити цього одразу? Просто біля ліжка валяється пляшка з-під шампанського, поруч пустий бокал, а на тумбочці з боку Сергія - ще один. 

Кров ударяє мені в голову. Так ось як він заліковує душевні рани! “Повертайся додому, Павліно. На тебе тут чекає сюрприз, я ж роблю все, щоб зберегти родину! А це, не звертай уваги, просто розвага і нічого більше.” Гірко всміхаюся і не можу повірити, що в душі не залишилось нічого, крім відрази. Раніше не вірила, що можна ось так, менше ніж за місяць позбутися почуттів. Всіх! Бо я вже не страждаю через образу чи ревнощі, душа не болить, навіть коли розумію, що мене викинули з життя, як непотріб. 

Швидко ж він знайшов заміну мені й Людмилі! Можна не сумніватися, ще й звинуватив нас обох – її у брехні, а мене в тому, що відмовляла, не задовольняючи його чоловічі забаганки! 

Ривком стягую простирадло, бо не хочу лягати туди, де Омельченко розважався з якоюсь повією, чую як щось падає на підлогу і нахиляюся, щоб підібрати. Пігулки? Не розумію, що вони роблять у нас в ліжку, тим більше такі. Половини вже немає і це здається мені геть підозрілим. Сергій навіть їжу обирав тільки корисну, щоб він займався самолікуванням? 

Не довго думаючи, хапаю телефон і набираю номер лікарні. Слухаю довгі гудки, бо медсестра точно пішла спати, хоча повинна залишатися на посту. Здається. проходить ціла вічність, поки вона знімає слухавку.

– Хірургія, – ледь справляється з позіханням.

– Пробачте, але це дуже важливе питання, можу я поговорити з Анатолієм Івановичем? Це дружина Омельченка.

– Анатолія Івановича зараз немає, він на операції, у вас щось термінове?

– Так… точніше я думаю, що це має значення. Я знайшла препарати, які, можливо приймав мій чоловік. Якщо не помиляюся, ще щось серцеве, – читаю назву з упаковки, але у відповідь чую лише роздратоване зітхання. – Річ у тому, що він ніколи не мав проблем зі здоров’ям.

– Не мав, чи він вам просто не казав? 

– Але… – я гублюся. Виглядає все так, наче я була байдужою до справ найближчої людини. Наче Сергій настільки мені не довіряв, що приховував свою хворобу! Дурниці, це зовсім на нього не схоже. – У нього що, виявили серцеві проблеми? Ця аварія…

– Лікар повинен був вам  докладно пояснити, все що стосується стану хворого. Є ще щось важливе, бо я не можу займати лінію?

– Так, тобто ні. Гаразд, я сама приїду вранці в лікарню, дякую. 

Розумію, що для тих, хто працює в хірургії кожна хвилина відпочинку на вагу золота, але ці пігулки не дають мені спокою. Якась чортівня! Все виглядає, наче в детективі, де найманка підсипає порошок в напої своєму клієнту! Може так і було, якщо він привів якогось нічного метелика. Не уявляю, як розплутати весь цей клубок, хіба що…

Кладу пігулки на столик, роблю фото і скидаю його єдиній людині, яка має медичну освіту. Завадському. Бо я божевільна і не знаю, до кого ще звернутись! Знову звалююсь йому на голову.

“Знайшла це в ліжку. Скажи, що буде, якщо випити одразу п’ять штук?” Відправляю повідомлення й одразу про це жалкую, бо не проходить і хвилини, як мій телефон вібрує.

– Павліно? – ось у кого голос аж ніяк не сонний. – З тобою все гаразд? 

– Так. Пробач, я просто розгубилась і не знала кому ще написати. 

– Ти ж не випила ці пігулки? – звук то пропадає, то з'являється знову. На фоні щось падає, чую швидкі кроки і гавкіт Чарлі. – Я зараз приїду, де тебе шукати? 

– Владе, ні, ти мене не зрозумів! Дідько, не треба нікуди їхати, я дома. Зі мною все гаразд!

– Поряд хтось є? – на фоні клацає замок, а я опускаюся на підлогу і просто притуляю телефон до вуха. 

– Ні, Сергій в лікарні. – не встигаю пояснити що до чого.  

– Тоді чекай. Я буду через десять хвилин!