Глава 55

Ще з раннього дитинства я маю одну ваду – страшенно боюся висоти і мостів. Варто зробити крок і в мене “віднімаються” ноги, а в очах пливе, точно як зараз! Притискаюсь спиною до стіни і вся перетворююсь на слух, але той, хто вийшов з квартири, йде зовсім не до ліфта! Ще хвилина – і ми перетнемося на сходах, а далі… Згадую кримінальну хроніку і розумію, що навіть перцевий балончик мене не врятує. І подзвонити в поліцію я теж не встигну, бо я повна самовпевнена дурепа! 

Слідкую за тим, як сповзає по стіні тінь, чую нерозбірливе бурмотіння, а потім бачу ноги… в жіночих капцях і плетених шкарпетках. 

– Ліно? – я ще не встигаю оговтатись, коли до мене спускається сусідка. – Ти мене налякала, чого тут ховаєшся?

– Ліфт не працює, – кажу перше ліпше, відчуваючи, як дрібно трусяться руки. –  Відвикла ходити пішки. А ви чого тут?

– Та розумієш, у вас двері були відчинені! Я до племінниці спускалася, дивлюсь – світло горить, погукала, ніхто не відповідає. То я  подумала, зайду перевірю, чи все добре, бо часи зараз знаєш які! Але видно Сергій дуже поспішав, забув зачинити на замок, от протягом і відкрило, він останнім часом сам не свій, просто не впізнаю його! Щось у нього на роботі? Чи між вами кішка проскочила?

Рот у Валентини Петрівни не закривається, бо моя поява тільки розігріла її цікавість. 

– Сергій зараз у лікарні, – вирішую, що краще одразу сказати правду, щоб потім не вислухувати плітки. – Я піду, подивлюся, чи вдома все добре! 

– Та ти що? – вже вслід каже сусідка. – От нещастя, може треба буде чим допомогти, то ти звертайся! А вдома наче все нормально, тільки світло горіло.

Переступаю поріг і відчуваю, як скажено калатає серце. Не роззуваючись, проходжусь по кімнатах, зазираю в кабінет, але, на перший погляд, тут дійсно все на місці. І це просто диво, що я обійшлася легким переляком. Зустрілася не з “кредиторами”, а з язикатою сусідкою, а могло бути і інакше.   

Сідаю в кімнаті на диван і вперше замислююсь над тим, що останнім часом надто часто ризикую. Все через те, що хочу незалежності, довести, що варта чогось більшого, ніж бути домогосподаркою й придатком до успішного чоловіка бізнесмена. Втомлено закриваю очі. Намагаюся довести до ладу думки. 

Оскільки я вже тут, то треба до завтра розібратися з медичною страховкою, з документами на фірму Сергія, з нашим спільним майном. Тепер все це ляже на мене, а вже й так ледь тримаюся на ногах!  

Досить! Схоплююсь, йду до ванної і відкручую кран. Виливаю половину пляшки гелю і дивлюсь, як підіймається густа піна. Мені просто необхідно зараз залишитись на самоті і викинути все з голови! Припинити бігти від того, що треба просто прийняти! 

Простягаю руку, щоб передягнутися, але мого халата немає на місці. Отже, Омельченко його прибрав, не хотів, щоб хоч одна річ нагадувала про те, що тут колись жила його дружина! Вирішив, що викреслить мене, як і погрожував і ось чим це закінчилося! Він безпорадний лежить в інтенсивній терапії, але, коли опритомніє напевно буде на мене чекати. Навіть і не допустить думки про те, що я його покину! 

Все це зводить з розуму, зла, штовхаю двері і йду в спальню, щоб витягнути з комода піжаму, але по дорозі чую під ногою противний хрускіт. Повільно прибираю ногу і виявляю наше з Омельченком фото в побитій рамці. Ми на відпочинку, щасливі, усміхнені. Майже такі, як на злополучному фото, що береже Людмила! 

Здається, що ми лише вчора з нею зустрілися, але вже стільки відбулося з того часу, що повірити важко. Або боротися з собою. Гортаю телефонну книгу, хоча до останнього сумнівалася, що варто це робити. Чекаю, поки припиняться довгі гудки.

– Люда? Вибач, що пізно, але я вирішила, що ти повинна знати. Дещо сталося… – намагаюся говорити трохи спокійніше.

– Що саме? Щось с Сергієм? – голос у неї обривається.

– Так, ДТП. Він зараз в районній лікарні, це недалеко від вас, – сама не знаю, для чого я це кажу, наче впевнена, що і друга “дружина “Омельченка негайно помчить, щоб його побачити. 

– Не зовсім, Павліно. Ми з Денисом переїхали.

Відчуваю, що вона щось недомовляє.

– Переїхали? Навіщо? У вас же робота поруч і садочок… хоча, це, звичайно, не моя справа. 

– Не вибачайся. Просто виявилося, тут деякі проблеми з договором оренди.

– От козел! – не даю їй договорити. Чхати мені на те, що Омельченко зараз в лікарні, кожен його вчинок доводить лише одне – він не заслуговує ні на підтримку, ні на кохання. А тим більше на те, щоб через нього страждала дитина. 

– Я сама винна, – Людмила говорить з гіркою насмішкою. – Тепер, коли він думає, що Денис не його син. Я б вчинила так само! 

– От що, – я приймаю раптове рішення, – Ви не повинні знімати якийсь сарай. В мене є дім в селі і я думаю вам там буде добре.