Глава 54

Досі все не вкладається в голові, а найбільше те, що до аварії може бути причетний Завадський. Навіть якщо потім все з’ясується, саме розслідування може вплинути на його репутацію, а я не хочу бути до цього причетною. Його шляхетність буде дорого коштувати і тільки тому, що між нами проскочила іскра! Нестерпне відчуття, якого я не можу позбутися. Не можу ні про що інше думати, але силою відкидаю сумніви, бо хірург розповідає про подальше лікування Сергія. Киваю, коли мені пропонують підійти до чергової і забрати список необхідних ліків. 

– Ви зможете відвідати чоловіка, коли його переведуть з інтенсивної терапії, терміни назвати не беруся, тепер все залежить від того, наскільки сильно він боротиметься. 

– Розумію.

Зустрічаю уважний погляд. 

– Павліно Юріївно, я повинен вас попередити. З мого досвіду такі травми не лишаються без наслідків, але ваш чоловік швидше все подолає, якщо буде відчувати підтримку. Іноді достатньо просто присутності.

– Я… – затинаюся. Як сказати, що ми зараз розлучаємось, що я пережила стільки болю через Сергія, що не маю сили на якусь підтримку! Не уявляю, як буду сидіти поруч з ним в палаті, доглядати, годувати з ложечки. – Мені знадобиться все погодити на роботі. Це дійсно занадто несподівано.

– А інші родичі? 

Одразу згадую про Людмилу, але зупиняю в собі перший порив. Омельченко підняв на неї руку, от вже хто не заслуговує турботи після такого, так це він! 

– В місті у нього нікого немає, але я повідомлю рідним. 

– Добре.  – В такому разі їдьте додому і відпочиньте, тут ви нічим зараз не допоможете, а в крайньому разі вам зателефонують. 

Відповідаю швидше на автоматі, я взагалі зараз нагадую собі робота, який насправді нічого не відчуває і робить все по інструкції. Киваю, мовчки йду коридором, але як тільки виходжу з відділення і до мене підлітає Аня.

– Що це? – забирає з рук густо списаний призначеннями лист.

– Препарати, які необхідні зараз Омельченку. 

– Дусту б йому зараз… – перехоплює мій погляд і дає заднього. – Вибач, але в мене немає інших слів. Ти тепер тягтимеш на собі ще й його лікування?

– А є варіанти? 

– Є! В тебе заява на розлучення у адвоката, а в Омельченка повинна бути медична страховка! В крайньому разі зателефонуємо його батькам… я сама зателефоную, - додає Аня сердито. 

– Не знаю, може ти й справді маєш рацію. Треба перевірити документи щодо страховки –  втомлено тру перенісся. – Аню, раз вже так сталося, я поїду додому. Мені треба побути в тиші. Не сперечайся, будь ласка, Сергій в лікарні, мені там нічого не загрожує! Пориюся в паперах. Подумаю як бути далі. 

Вислуховую довгу тираду з приводу того, що сестра буде хвилюватись, але я дійсно хочу зараз одного – залишитись на самоті та у всьому розібратись. Про всяк випадок перевіряю телефон, чи не було нових дзвінків від служби охорони, чи… Смішна, не знаю з якого дива я чекаю повідомлень від Завадського?

Він, мабуть, зі своєю пасією. Згадую білявку і її посмішку та відчуваю укол в грудях. Вже вдруге! Не те щоб я порівнювала себе з нею, то дурна думка, але мені чомусь неприємно думати, що Влад зараз не сам. Що вони зараз… 

– Ліно, ти мене чуєш? Поїхали, я підкину тебе додому, буду хоча б знати, що ти безпечно дісталася, – сестра хапає мене за рукав, та тягне до машини, яку встигла впіймати. 

Долаємо шлях мовчки, в мене немає сил на розмови, а у сестри вистачає тактовності не заводиться ще більше, коли я й так на взводі. 

– Заберу речі завтра, поцілуй Соню, – єдине, що кажу перед тим, як вийти з таксі і рушити до під'їзду. Йду повільно, вдихаю прохолодне повітря. Давно не залишалась ввечері сама отак, щоб не хотілось повертатися до чотирьох стін. Просто опускаюся на лаву біля під’їзду і підвожу очі, коли серце ледь не вискакує з грудей. В нашому вікні горить світло. А це значить, там теж хтось зараз хазяйнує, як недавно в моєму салоні, тільки тепер біля входу не чекає охоронець в формі! 

Від страху в мене одразу пересихає в роті. Тягнуся до телефону, щоб викликати поліцію, але зупиняюся. Що, як Сергій просто забув вимкнути світло? Не хочу виглядати, як перелякана істеричка, коли виявиться, що так і є. Просто лізу в сумочку за газовим балончиком і вирішую все перевірити. Навіть ліфтом не користуюся, просто повільно підіймаюся нагору та весь час озираюсь, чи не зайшов хтось слідом у під’їзд. 

Давно не виконувала таких фізичних вправ, а після лікарні взагалі відчуваю себе слабкою. Спираюся на поручні на п’ятому поверсі і зупиняюсь, щоб перепочити, аж раптом чує тихе клацання замку. Знайоме, таке, яке ні з чим не сплутаєш! Завмираю, наче миша і навіть дихаю перестаю. Це наш замок. І з нашої квартири тільки що хтось вийшов.