Глава 53

– Підкажіть, будь ласка, в якій палаті Сергій Омельченко? Мені телефонували, – залітаю в коридор хірургічного відділення та зупиняюсь біля чергової медсестри. Чекаю, поки вона закінчить робити записи в журналі. 

Вдихаю важкий лікарняний запах, який останнім часом просто ненавиджу! Залюбки не переступала б поріг цього закладу, але не можу, попри все, що відбулося, не здатна подолати хвилювання та незрозумілий страх. Сама собі не здатна відповісти: чого я так боюся. 

– Заспокойтесь, дівчино, – нарешті медсестра відкладає ручку. – По-перше, є години відвідування, а по-друге, вас до нього не пустять. Омельченко в палаті інтенсивної терапії. Ви дружина?

– Так, – перехоплюю сердитий погляд Ані, та зараз мені не до формальностей. Хай вже тільки на папері, але я таки законна половина Сергія. 

– Ваш лікар Олефір Анатолій Іванович, він зараз в ординаторській. А ви, – переводить погляд на Аню, – почекайте в коридорі. 

– Йди, – киваю сестрі, хоча бачу, що вона аж ніяк не згодна з тим, щоб мене залишити. – Зі мною все нормально, думаю, це буде недовго.

– Не погоджуйся лікувати його власним коштом і роби все, як ми домовились. Ти нічого не знаєш! – шепоче голосно мені на вухо, поки чергова з невдоволеним виглядом чекає. – Я посиджу біля виходу. Якщо що…

Показує телефон й повільно йде по скляних дверей, а я – до ординаторської. Стукаю і вже тоді чую, що лікар з кимось розмовляє. 

– Так! Заходьте!

Голос у нього молодий і впевнений, чимось нагадує Завадського і в мене при згадці про нього стискається серце. Невчасно і це змушує відчувати сором. В мене чоловік у важкому стані, а в душі – інший, і біль від думок про нього куди сильніший. 

– Добрий день, – набираюся мужності і захожу в кабінет, але миттю гублю всі слова, бо поруч з лікарем сидить чоловік в поліцейській формі, а перед ним на столі чекає папка з документами. – Перепрошую, я дружина Омельченка. Не могла приїхати раніше тому…

Затинаюсь під уважними поглядами, а це погано. Мені зовсім ні до чого викликати підозри, особливо зараз, коли тут дільничий.

– Дуже добре, що ви прийшли! Сідайте! – Анатолій Іванович вказую на пустий стілець. – Як мій чоловік? – вмощуюсь навпроти.

– У важкому стані, але зараз стабільно. Черепно-мозкова травма, декілька складних переломів, але, враховуючи ситуацію, він народився в сорочці. Наступні три дні будуть вирішальними. 

В мене стають вологими долоні. Повертаюсь до поліцейського, який виглядає дуже заклопотаним. Перекладає якісь папірці, відшукуючи потрібне, поки я до нього не звертаюсь. 

– Мені сказали, щось вже відомо? 

– Так, – нарешті порушує тягуче очікування. – Ми розслідуємо обставини ДТП, у яке потрапив ваш чоловік. Наразі немає чітких доказів, але нам вдалося поговорити з деякими свідками. Перед аварією його бачили на заправці, де стався невеликий конфлікт з іншим водієм. Сварка була через якісь дрібниці, але…

Я відчуваю, як холодний струмінь пробігає по моїй спині. Стискаю підлокітник, бачу. як примружується поліцейський, наче пробуравлює в мені діру. 

– У нас є записи з камер спостереження на заправці, але обличчя розрізнити складно, а номери авто видно лише частково. Можливо ви могли б допомогти? 

– Спробую, але не впевнена… – голос мені зраджує. 

– Ось, не поспішайте. 

Опускаю очі, вдивлялася в нечітку, розмиту фотографію. Відчуваю, як завмирає дихання, бо ці номери я бачила багато разів, а машина точно належить Владу. Не зрозуміло лише одне – навіть якщо Завадський дійсно зустрічався з Сергієм, яким чином він пов’язаний з нещасним випадком? Підрізав на дорозі? Але це точно не про Влада! Довів Омельченка до сказу? Ближче до теми, в такому стані він міг не впоратись з керуванням. 

– Ні, не можу пригадати, не знаю таких номерів. я їх взагалі не запам’ятовую, – відповідаю з зітханням і лікар, помітивши мій стан, наливає стаканчик води з кулера. Мабуть, вирішує, що я дуже засмучена, бо так і повинно бути.

– Добре, якщо ви щось пригадаєте, ось візитка, обов’язково зателефонуйте.    

Щось відповідаю, але я наче в прострації. Повертаюся до реальності тільки коли лікар кладе мені руку на плече. 

– Вам погано? 

– Ні… просто все дуже несподівано. 

– Це життя. Іноді трапляється таке, до чого ми точно не готові, але в вашому випадку є надія. І, впевнений, скоро з’ясуються всі деталі та ми знайдемо винних.