Глава 52

Залишок дня намагаюся не згадувати про Влада. Зовсім! Ще вранці мене бентежили думки про колишнього коханця, а тепер я хочу взагалі залишитися сама. Виявляється, іноді це просто мрія – повернутися додому, де на тебе чекає тільки кіт. Валятися після роботи на дивані, наче овоч, та дивитись серіали!

В голові гупає, але я обіцяю собі, що сьогодні рано ляжу спати, бо заслужила відпочинок. Наче розібралася зі страховою, витримала візит поліції і підписала купу різних паперів. А головне, не торкалася телефона, бо не хочу бачити повідомлень ні від Завадського, ні від чоловіка. 

Згадую пораду психолога, який наполягав, що стосунки краще будувати з нуля і вперше з цим погоджуюсь. У Влада є дівчина, була ще до нашої зустрічі і не важливо, що в неї немає обручки! Я бачила її очі, так не дивляться на випадкового коханця! Чорт! За усіма цими думками не помічаю, як натикаюсь в шухляді на відкриту коробку з канцелярією. Висмикую з пальця кнопку і ледь не плачу від болю. 

Шукаю серветки, намагаючись зупинити кров і одночасно слухаю, як розривається від вібрації телефон. Відбиваю дзвінок, але він настирливо повторюється, поки я не натискаю прийняти виклик.

– Алло, Аню, мені зараз ніколи… – от хто міг би почекати, так це сестра, але голос у неї зривається.

– Кидай там все і швидко їдь додому!

– Що таке? – падаю на стілець. – Кажи вже, хочеш, щоб мене був серцевий напад?

– Омельченко в лікарні у важкому стані. Тільки що звонили.

– Як? Не може бути, – в голові паморочиться. – Тобі сказали що з ним таке? 

Абияк заліплюю ранку на пальці і кидаю речі в сумку. В салоні нікого немає, тому виходжу остання і тричі перевіряю сигналізацію. 

– Потрапив в аварію. Його ледь вирізали з машини. 

– Добре, я вже йду, через двадцять хвилин буду.

Мені страшно. Думаю про те, що Омельченко зараз безпорадний десь в палаті інтенсивної терапії. Я не готова до такого, особливо тепер, коли майже поставила крапку в наших стосунках. І не можу його покинути, бо нас не так виховували. У всякому разі потрібно спочатку поговорити з лікарями. 

Аня вже чекає на мене і як тільки я переступаю поріг, вибігає назустріч. 

– Ти не поїдеш до нього сама! Не знаю, в якому стані Омельченко, але не здивуюсь, якщо він почне натискати на твої слабкі місця, – вона швидко взувається і сперечатися тут марно.

– Якщо все так, як ти сказала, то Сергію зараз не до розмов.

– Може! Зате поліції й лікарям точно є про що з тобою поговорити! Не хочу, щоб тебе залякали і ти повелася, він цього не заслуговує після всього, що з тобою зробив!  

Рот у Ані не закривається, аж поки до під'їзду не звертає наше таксі, але я її майже не слухаю. Думки весь час крутяться навколо одного: це не просто аварія! Або Омельченка знайшли кредитори, або… Ні! Влад не міг так вчинити! В мене робляться вологими долоні, але змушую себе сісти в авто і намагаюся поводитись адекватно. 

Дивлюсь, як миготять світлофори, але час наче зупинився і ми повземо, а не їдемо. Нарешті звертаємо біля шлагбаума, Аня розраховується, а я одразу грюкаю дверцятами та прямую до входу. Натягую бахіли. і відчуваю противну нудоту від лікарняного запаху.

– Ти нормально? – сестра хапає мене за руку. – Посидь, я принесу води!  

– Нема коли, все гаразд. Хірургія на шостому, краще подивись, де ліфт.

Мені зараз дійсно не до цього. Спочатку хочу впевнитись, що не доведеться чергувати біля ліжка чи наймати сиділку, а ще відкараскатись від представників закону, якщо вони тут і мають запитання. 

– Ти хоч щось їла сьогодні? Бліда, як полотно, – вже разом йдемо в інший кінець холу.

– Їла… Не пам’ятаю що. Христина принесла з кав’ярні. – не можу більше мовчати. – Аня, скажи, коли ти останній раз розмовляла з Завадським? Він щось знає? Мається на увазі не моя невдала вагітність, а взагалі.

– До чого ти питаєш? 

– Ти не відповіла, – наполягаю, поки у нас є хвилина. – То розмовляла чи ні? 

– Так, в день твоєї виписки. Я сподівалась, що він проявить ініціативу і Омельченко піде лісом. Стоп… Ліно, ану подивись на мене! Ти ж не думаєш, що тут причетний Влад?    

– Ні, не думаю. Не хочу так думати, але краще б ти менше втручалася в моє особисте життя! 

Аня відступає, але її обличчя зберігає впертий вигляд. Точно як в дитинстві, коли вона наполягала на своїй правоті, навіть якщо нам прилітало за це на горіхи.  

– Це я втручаюсь? Та якби була моя воля, я б найняла когось, щоб спустити його зі сходів! 

– А ти не думаєш, що хтось так і зробив? – говорю майже пошепки. – Влад приїздив вранці в салон. І здається, ми посварилися через Сергія. 

–Та ні, – Аня відмахується. – Я не вірю… І знаєш, якщо тебе питатимуть, ти нічого не чула! Ні про Завадського, ні про тих, кому винен твій чоловік. Так буде краще за все, бо я за тебе боюся.