Глава 51

Мені потрібна хоча б мить тиші. Про все подумати. Розібратися, як діяти далі і де шукати винних. Чомусь я не дуже розраховую на поліцію – справа більше схожа на хуліганство, бо збитки складають хіба понівечені ролети та побиті вікна. Заради такого вони не будуть підіймати шум, а тим більше перевіряти причетність Омельченка. Я не впевнена навіть, що варто називати його в числі тих, кого я підозрюю…

Видихаю і намагаюся вгамувати емоції. Стільки подій одночасно я просто не можу охопити, навіть після того, як Христина повертається з аптеки і майже забігає до зали. 

– Це просто треш, така черга! Я десь читала, що новий ковід гуляє ще гірший, ніж минулого року, та ще й літом, – торохтить, поки не перехоплює мій втомлений погляд і замовкає на половині слова. Простягає знеболююче. – Принести вам води? 

– Ні, дякую. Я буду в кабінеті, треба ще розібратися зі страховкою.

– А той імпозантний чоловік хіба не зі страхової? – показує пальцем за спину, хоча я нікого там не бачу.

– Який чоловік?

– Я подумала… – затинається вона. – Він спитав, які саме збитки. Павліно Юріївно!

Я не слухаю, що там далі буде пояснювати помічниця, швидким кроком заходжу з зали на рецепцію і майже одразу натикаюсь на Завадського. 

– Влад? – гублюся від несподіванки, бо не очікувала побачити його так скоро. – Як ти тут опинився? 

– Приїхав на виклик, - в його очах наче світяться маленькі промінчики, але я намагаюся не піддаватися чарам. Точно не зараз, коли моя адміністраторка дихає в потилицю. 

– Жартівник.

Наче б то його присутність заспокоює, але я ловлю себе на думці, що це неправильно! Може Сергій мав рацію і я не здатна керувати закладом сама? Потребую сильного плеча поряд? Жалкую про те, що не змогла утримати язика за зубами і все розповіла Владу, але він перериває хід моїх думок.

– Ніяких жартів. Де в тебе електричний щиток? Думаю тут просто вибило автомати, або в крайньому разі їх треба буде замінити. 

Я розвожу руками і веду свого гостя до лічильника. Зупиняюся у нього за спиною і дивлюсь, як дипломований лікар-реабілітолог чаклує над проводами та автоматами. Щось перевіряє, клацає вимикачами. Мовчу, хоча так і хочеться спитати, коли він став таким спеціалістом? А може думаю дуже голосно, бо Влад, не повертаючись, відповідає на моє німе запитання.

– В інтернаті у нас був гурток, – говорить тихо, не повертаючи голови. – Все. Перевіряй, все повинно працювати.

– Христю, – адміністраторка стоїть майже роззявивши рота, але без подальших слів розуміє, що робити.

– Добре, зараз!

Вона зникає і залишає нас вдвох, а я чомусь не можу поглянути Владу в очі. 

– Можеш нічого не казати, я сама бачу, що стала ходячою неприємністю. Подумай ще раз, раптом це заразно? 

Це дійсно була спроба пожартувати, але Завадський бере мене за підборіддя та підіймає обличчя. Дивиться без тіні посмішки. 

– Бувають такі періоди в житті, Ліно. І краще в цей час не бути самій, кажу це з власного досвіду. Можна я дещо в тебе спитаю?

Знизую плечима. Відступаю на крок, щоб наш тет-а-тет не видавав більше, ніж і так зрозуміло. 

– Ти знаєш, хто це зробив?

Я мовчу. Не хочу називати навіть ім’я Сергія, але це і не потрібно, бо губи Завадського смикаються, а кулаки проти волі стискаються. 

– Мені треба їхати, – несподівано говорить він і голос здається мені хрипким, майже незнайомим. 

– Влад, зачекай. Я тебе прошу, не втручайся, я повинна з усім розібратись сама! Сама, розумієш! Щоб поважати себе, а не просто бути додатком до чоловіка, – очі раптово застилають сльози. 

Я не брешу, вперше мені дійсно хочеться незалежності. Не в ліжку, а в житті, де я можу відповідати за власний успіх і розв’язувати проблеми.  

– Це він тобі таке сказав? 

– Ні..

– А я думаю, так… 

Набираю повітря, але Влад раптово обходить мене і рушить до виходу, і таким я його ще ніколи не бачила. Відчуваю себе дурепою, бо майже впевнена, тепер все лише ускладниться. Омельченку тільки й треба, що знайти хоч якусь зачіпку і він точно не пропустить шанс приписати мені роман на стороні. 

– Владе! – “прокидаюсь” і кидаюсь слідом в надії зупинити цього Робін Гуда, але крізь скляні двері бачу, як Завадський легко збігає по сходах. Прямує до авто, але не сідає за руль, а розмовляє з дівчиною, що стоїть біля машини. Молода білявка з ногами від вух. Дивиться на нього знизу вгору, недбало прибирає довге пасмо за вухо і посміхається. 

Я так і залишаюсь стояти на місці. Просто дивлюсь, як ця фіфа сідає в авто і мій колишній і такий вірний коханець від'їжджає зі стоянки. Відчуваю, наче на мене вилили відро крижаної води. І просто не вірю, що була до такої міри наївною! “Нічого серйозного”  Здається так він казав про свої стосунки з жінками? Але те, що я бачила, точно не разова зустріч після випадкового знайомства. І чомусь я відчуваю те, чого точно не очікувала і в чому не хочу зізнаватись навіть собі. Ревнощі.