Глава 50

Життя точно вирішило перевірити мене на міцність. Вчорашній день був таким важким і сповненим подіями, що я  мріяла взяти хоч короткий тайм-аут. Від Омельченка, від з’ясування стосунків та навіть від Влада, бо те, що відбувається між нами, по-справжньому бентежить. 

Я наче на гойдалках, то мене тішить думка про нашу близькість, то лякає. Є купа причин, через які не хочу робити крок назустріч і головна з них – мій шлюб. Не хочу бути нічиєю заміжньою коханкою! Поки в документах не стоятиме штамп про розлучення, ми з Завадським залишатися тільки друзями. У всякому випадку для всіх оточуючих…

З такими думками повертаю за ріг і просто застигаю на місці. Не вірю власним очам! 

Ролети на дверях мого салону наполовину підняті, на порозі побите скло, вікно також хтось розгатив і асфальт усипаний скалками. В мене перехоплює дихання, але вчасно помічаю дебелу фігуру чоловіка в формі. 

– Сержант Андрійчук, – вітається коротко – Ви власниця закладу?

– Я… – затинаюся. Воджу очима по фасаду і нічого не можу зрозуміти.

– У вас вночі спрацювала сигналізація.

Що?! Слухаю короткий звіт представника охоронної фірми і всередині все холодіє, особливо коли він нагадує, що до мене не змогли додзвонитися.

– Не може бути! – я готова кинутись в бійку, але тут пригадую, що дійсно вимкнула телефон ще в кафе, коли розмовляла з Сергієм. Зовсім про це забула, а вранці Аня так заморочила мені голову, що я навіть не перевірила пропущені. 

Це жахливо! Я вперше починаю думати, що Омельченко мав рацію і я сама ні на що не здатна! Вислуховую охоронця, разом з ним йду до понівечених дверей. Нахиляюся, щоб пролізти, руки трясуться, поки шукаю ключі і відчиняю двері. 

– Перевірте, чи все на місці і складемо акт. 

Мені дихають в потилицю, поки швидким кроком проходжуся по приміщеннях. Оба зали на перший погляд цілі і неушкоджені, обладнання теж ніхто не чіпав, тому спішу до свого кабінету. Ні, гроші я там не ховаю, але в ноутбуці вся інформація щодо фірми і я чомусь найбільше хвилююся через це. На щастя, ноут на місці, сейф с документами також, тому повертаюсь до охоронця.

– На перший погляд, не бачу, щоб щось вкрали…

– Гаразд. 

Кладе на стіл якісь папери, заповнюємо акт, домовляємось про те, куди і кому я повинна повідомити про заподіяну шкоду. 

– Павліно Юріївно! – переляканий голос Христини змушує підняти голову. Адміністраторка стоїть в прочинених дверях бліда, наче з хреста знята. – Що сталося?! 

– Нова радість… 

Крім лайки у мене не знаходиться слів, але висловлюватись в присутності людини фв формі не комільфо. Беру всі необхідні контакти і чекаю, поки він піде, а потім просто без сил падаю в крісло.

– Треба подзвонити Ніні, щоб приїхала і прибрала скло, скажи, що заплачу їй подвійно, – прикриваю очі і тру скроні. – І у нас, схоже, пошкоджена електрика, бо я не змогла підняти ролети. Не знаєш когось, хто може швидко приїхати? Доведеться відмінити всі візити на першу половину дня. 

– Я все зроблю, але… Як таке сталося? Це ж тиха частина міста!

– Якби я знала. Зараз перевіримо детально, чи щось дрібне не поцупили, може це не те, що я думаю!

Голова починає страшенно боліти, лізу в сумку, але пігулок при собі немає і я зупиняю помічницю.

– Христино, а будь ласкава, збігай до аптеки, бо я не переживу цей ранок. Купи знеболююче! Щось у стіках, щоб швидко подіяло. 

– Гаразд… добре, я зараз.  

Вона теж ж ошелешена, а я починаю обхід території. Звичайно, треба буде, щоб дівчата все досконально перевірили, але, на перший погляд, злодії всередину пролізти не встигли. А може вони й не намагалися? Може це “привіт” від Омельченка? Вчора, коли я пішла з кав’ярні, він був сам на себе не схожий. Не так вже й важко було після таких “перемовин” нагадати що я граю з вогнем. 

Схоже, Аня не помилялася, коли вказала, що чоловік не сприйме мох погрози серйозно, а дарма! В мене аж пітніють долоні, поки тицяю в телефон, аж доки не чую довгі гудки.

– Павліно? 

Я якраз підіймаю жалюзі і тримаю апарат плечем, а тому ледь не впускаю його додолу. Якесь наслання, бо це точно не голос Сергія і я зовсім гублюся.

– Ти мене чуєш? Щось трапилось? 

– Привіт, – сідаю і не знаю, плакати мені, чи сміятися. – Вибач, Владе, я набрала випадково. 

Звучить по-дурному, невже просто тицьнула: відповісти на останній дзвінок?

– Що в тебе з голосом?  

– Нічого, тобі здалося. Трохи заклопотана, бачиш промахнулась номером, – намагаюсь перевести все на жарт, але виходить не дуже. 

– А якщо чесно? Я ж чую, що щось не так… 

– Мене пограбували, – здаюся. Не можу встояти перед спокусою пожалітися, бо знаю, що отримаю підтримку. Навіть якщо винна сама. – Точніше не мене особисто, а мій салон. Зараз буд підраховувати збитки і дзвонити в страхову. 

– Як він називається? – тон Завадського змінюється.

– Влад, не треба! Я справлюся, чесно! Ти й так весь розв’язуєш всі мої проблеми, це неправильно!

– А може я сам вирішуватиму, що для мене правильно? Де тебе знайти?

Я тяжко зітхаю. 

– “Лілея” навпроти п’ятої школи, але ти правда нічим не зможеш допомогти. Хіба що зайдеш по дорозі електрика.

– Думаю знаю одного такого. Чекай і нікуди поки не йди.