Глава 49

Добре, що зараз я живу у Ані. Це перше, що спадає на думку, коли вранці мене будить щебет племінниці. Софійка не дає мені зануритись у тривожні думки, миттю вислизає з ліжка і залазить до мене під ковдру. Міцно обіймає за шию. 

–  Давай ти залишишся у нас назавжди! 

Я цілую її в маківку і не можу не посміхнутися. Хоч комусь моя постійна присутність приносить радість, але я повинна сказати правду. Хоча б для того, щоб не засмучувати її несподіваним від’їздом. 

– Ні, сонечко, не можу! 

– Чому? Ви з дядьком Сергієм помирилися? - зазирає мені в очі, отже точно чула наші з Анею розмови.

– Слухай, – я гладжу її волосся і намагаюся підібрати слова. – Так буває, що люди вже не можуть помиритися. Вони просто залишаються друзями, але не живуть разом.

– Я знаю, це називається розлучитися, – говорить мала дуже серйозно. – Мама з татом теж часто сваряться, якщо вони розлучаться, ти залишися зі мною?

Софійка ховає обличчя, а на мене накочує почуття провини. Аж ніяк мої сімейні справи не повинні були торкнутися племінниці, а це зайвий натяк на те, що час шукати власне житло. 

– Вони ніколи не розійдуться, навіть не думай про таке! – в мене стискається серце. – Мама любить посваритись, бо вона за всіх хвилюється. До того ж у них з татом є ти, а у нас з дядьком Сергієм немає такої донечки. 

– То в тебе була несправжня родина? – кліпає здивовано очима. 

– Точно! 

– А коли буде справжня, ти запросиш мене на весілля?

Я не встигаю за бігом її думок і фантазій, але тугий вузол в грудях потроху відпускає, бо Соня в чомусь права. В мене просто була “несправжня” родина. 

– Запрошу! – хочу додати “якщо”, але в цю мить двері прочиняться і в них зазирає Аня. 

– Ви вже прокинулись? Соня, ти що так і спала у тьоті Ліни в ліжку, ми ж домовлялись! Давай швиденько вмивайся і снідай, щоб ми хоч сьогодні не запізнилися, – сестра прикриває рота долонею, ховаючи позіхання. 

Племінниця щось бурчить у відповідь, але повільно чимчикує до виходу. 

– Капці взуй! – Аня чекає, поки дочка залишить дитячу і сідає поруч зі мною – Щось ти люба мені не подобаєшся виглядаєш не дуже. Може тобі ще раз з'їздити до лікаря?

– Зі мною все нормально.

– От після таких фраз я точно знаю, що це брехня. Може все-таки скажеш? – вона наче бачить мене наскрізь. – Це через Сергія чи через Завадського?

– А Влада ти сюди до чого приплела?! – спалахую. – Аню, я розумію, що ти хочеш нас знову звести, але припини це робити у мене за спиною! Думаєш я не знаю, що це твоя робота, нащо ти розповіла йому, що я в лікарні? 

– Бо хтось повинен був про тебе піклуватися, а твоєму чоловіку я не довіряю! 

– Щиро дякую, що нагадала! 

Я скидаю ноги з ліжка і починаю одягатись. Ось тобі і зайвий доказ, що Аня зі своїми турботами може кого завгодно вивести з терпіння.  

– До речі. як там пан Омельченко? Зв’язувався з тобою? – сврдлить мене уважним поглядом.

– Ми бачились вчора…

– Що?! – сестра аж підскакує. – Ти погодилась з ним зустрітися?

– Аню, є дещо тобі не розказала, не тому, що не довіряю, а заради вашого спокою. Я не хочу, щоб Софійка плакала по ночах і боялася, що її батьки теж розлучаться!  

Чиню, як радять психологи, обираючи благородну причину мовчанки, але коротко розповідаю про побачення з Омельченком. В кімнаті западає тиша і сестра просто не знаходить слів.

– І що далі? Ти ж розумієш що він тобі не повірив?

– Звичайно! Але я не збираюсь сидіти на одному місці і чекати, поки він прикриє мій салон. Як, власне, і штрафи платити! 

– І як цього уникнути?

– Все просто. Я запрошу нашу шановну клієнтку, яка вимагає компенсації, на каву. І дещо їй розповім по секрету. Якщо Раїса Петрівна не проковтне наживку, то я їй вдвічі більше заплачу. 

– Вона не повірить, – округлює очі Аня. – В тебе немає доказів. 

– Ще й як повірить! Ти просто не знаєш цю пліткарку, треба тільки підлити пального і вона роздує історію так, що Омельченку мало не здасться. Сподіваюсь, після цього в нього поменшає бажання забрати у мене бізнес. 

Я майже готова і закидаю в сумочку дрібниці, але вирішую не відкладати на майбутнє ще одне питання.

– І ще, ти обіцяла мені ключі від бабиної хати. 

– Ти знову? Живи з нами й нічого не вигадуй, теж мені сільська королева з твоїм здоров’ям!  

– Я не збирають там жити. У мене є людина, яка обіцяла подивитись, в якому стані дім і навести там лад. Раз я вже про це згадала, хочу скористатися випадком. 

– Добре. Йди снідати, я знайду ключі. Але я теж хочу поїхати і думаю взяти з собою Соню. 

Знизую плечима. Начеб то пропозиція повинна мене порадувати, але чомусь я не хочу, щоб сестра їхала з нами. І я не можу відповісти собі чому, хіба що вона має рацію і я сама небайдужа до Влада.