Глава 47

Мовчу. Я знала, що не почую нічого приємного, але його цинізм вражає, хоча чого я, власне, очікувала? Виявляється, можна прожити поруч з чоловіком п’ять років і не дізнатися, який він насправді. І на що здатен! Тепер, коли Сергій зняв маску, я розумію, що він був таким завжди. Це я була іншою – засліпленою коханням і зручною.

– Ти мене чуєш? – дивно, але Омельченко не поклав слухавку. 

– Так. 

– І? – відчуваю, що він ось-ось спалахне. Ледь стримується, але я вдаю, що думаю над його словами. 

– Ні, я не приїду додому. після того, що сталося, не впевнена, що готова залишатись з тобою зараз наодинці… Поговорити нам дійсно треба, зустрінемось десь в людному місці. Кав’ярню біля вокзалу знаєш? 

Тепер я диктую умови і майже впевнена, що чоловік на них погодиться, а що до мене, то в моїх словах велика частка правди. Навіть якщо я продовжувала б кохати Сергія і пробачила зраду, то не змогла б забути, як він повівся з коханкою. Тоді в Лісових полянах мені здавалося, що він її задушить і я згадала вітчима та його важку руку. 

Через ці спогади я стільки років боролася з панічними атаками! Доводиться згадати вправи й через силу вдихнути, щоб відігнати страх. Рука мимоволі торкається шиї і пальці чіпляються за ланцюжок, той самий, з компасом Влада. Наче нагадування про те, що я тепер не беззахисна і поруч є чоловік, для якого я дійсно важлива навіть зі всіма моїми тарганами. Від цього стає легше, настільки, що я можу продовжувати розмову і не видати свою паніку. 

– Кращого місця вигадати не могла? – Омельченко сопе в трубку. Звичайно це не статусний ресторан, але я навмисно обираю дешеву забігайлівку, де чашка кави коштує трохи менше, ніж одна нирка. – Я думав, що в тебе хоч з часом з’явився смак…  

– Мені так зручно, я буду о п’ятій, а ти вирішуй сам, не хочеш, можеш не приходити! 

– Гаразд. Я буду.

Каже, наче відрізає. Відбиває дзвінок, а я ще якийсь час сиджу і просто тримаю в руках телефон. Повільно повертаюся до реальності. Господи, що ж я роблю? Адже ще вранці сама казала Ані, що ні за які гроші не хочу бачити Омельченка. Тільки в суді під час розлучення, а до того, хай хоч на вулицю повикидає речі, додому я не повернуся! 

 Правда тоді я ще не знала, які він готує “подарунки” і досі вважаю, що ризик в моєму випадку – справа благородна. Не для того я стільки часу витратила на свій маленький бізнес, щоб тепер віддати йому просто так! Ну а  Ані краще взагалі не знати про це побачення, бо вона мене просто приб’є!

Часу до зустрічі не так і багато, зараз краще зайнятися справами, тому вмикаю ноут, а паралельно шукаю номер головбуха, щоб обговорити все, від чого болить голова. Це затягує настільки, що оговтуюсь лише коли Христина стукає в двері кабінету.

– Павліно Юріївно, ви просили викликати таксі. Я вже… прийшла смс, що буде на місці через п’ять хвилин! 

– Дякую! – наче прокидаюся. – В мене важлива зустріч, тому мне поки що не буду на зв’язку. Всі питання завтра! 

– А скарга? – помічниця явно хвилюється і я її роумію, бо мати справи з перевірками санстанції ніхто не хоче. 

– Сподіваюсь, наша Жанна Альбертівна передумає… Я побігла, все буде добре, не хвилюйся!

Взагалі то ці слова я сама хотіла б почути, але сказати їх немає кому. Аня б кричала, що я навіжена, а Завадський… навіть не знаю, як би він відреагував, але точно не дозволив мені піти самій! 

Саме тому не даю собі і секунди на те, щоб передумати, я одразу пірнаю в скляні двері кав’ярні, де в цей час досить людно, а значить і більш спокійно для мене. Обираю столик в дальньому кутку, купую мінералку з лимоном і починаю гіпнотизувати двері. 

Нервую, бо Сергій запізнюється, а це зовсім не в його звичках і я вже вирішую, що він передумав, коли бачу знайомий силует біля входу. 

Він на мить затримується. Озирається, наче не вірить, що я дійсно могла запросити його в таке місце. 

– Привіт, – вітаюся першою, як тільки він наближається до столика. Роблю це, щоб і подумати не міг, як в мене зараз шалено калатає серце. 

– Радий бачити, що ти не вдалася до нового розіграшу. Нарешті вирішила поводитись як доросла? – кидає, сідаючи навпроти. 

– Давай не будемо, Сергію, – відповідаю втомлено, – в мене був важкий день. Ти ж не для цього приїхав, про що ти хотів поговорити?

Він багатозначно підіймає брову. Вичікує. Знову вдається до свого улюбленого способу, хоче щоб я почувалася винною, але не цього разу. Я вирішую, що не можу далі витримувати таку напругу.

– Мені здалося, чи ти натякав, що хочеш  врятувати наш шлюб? – роблю ковток води, щоб не видати хвилювання.

– А ти сама цього не хочеш?

– Жартуєш? Це після всього, що сталося останнім часом? Вистачить того, що ти мені брехав з самого початку. Утебе інша родина, син, а у нас... 

– Знову, я ж все пояснив! 

- Ні, Сергію, це так не працює. Я не можу через таке переступити, та й для чого? - я ковтаю сльози, які раптово підступають. Чорт, чому і знову дозволяю собі слабкість в його пристуності, наче сама даю чоловіку зброю, щоб він ранив мене ще сильінше. 

- Хоча б для того, щоб зберегти свій статус заміжньої жінки! – він втрачає терпець. Нахиляється і говорить тихо, але вкладає в кожне слово всю свою злість. 

– І дійсно! – в мене виривається гіркий смішок. – Це ж головне, що подумають інші! Ми стільки років вдавали люблячу пару і все заради репутації. Чхати на те, що це не подобалось мені: всі твої корпоративи і так звані колеги, для яких важливо, щоб ти був зразковим сім'янином. Але знаєш, що цікаво? Це тобі треба подумати про репутацію, бо вона точно під загрозою, коли тебе виносять з казино о третій ночі. І неважливо, щасливо ти одружений, чи ні. 

Його обличчя змінюється. Намагається щось сказати, але я не даю йому шансу.

– Так, я знаю про борги. Знаю, що ти програв таку суму, що тепер готовий втекти за кордон. Гроші, які мав інвестувати, і нашу квартиру, і багато ще чого. Навіть твоя “допомога” Людмилі — це лише прикриття. І після такої брехні ти хочеш, щоб я тобі вірил? Ні, Сергію, досить! Я  подала на розлучення і хочу тебе попередити: якщо ти ще раз спробуєш мене шантажувати чи насилати на мій салон перевірки, я перетворю твою репутацію на пшик. Обіцяю!