Глава 45

Ніколи не сумнівалася, що Влад вкладе всю душу у власне дітище. Достатньо переступити поріг, щоб в цьому зайвий раз впевнитись, бо мене зустрічає не просто сучасна клініка. Це місце, яке взагалі не нагадує медзаклад. 

Ніякої реєстратури, тільки привітна дівчина на рецепшені, м’які крісла замість кушеток та живий куточок з екзотичними рослинами. Пара інвалідних візків для тих, кому вони можуть знадобитись стоять осторонь і майже не впадають в око. 

– А це дійсно реабілітаційний центр, ти мене не розігруєш? – повертаюся до Завадського.

– Щось не подобається?

– Дай подумати. Де черга? І чому ніхто не свариться, що загубити його медичну картку? І ще, трохи не вистачає пофарбованих в темно-зелений колір панелей. – звичайно жартую, але мене одночасно дивує і змушує радіти увага в його очах. Вперше за довгий час почуваюся людиною, чия думка варта уваги. – Навіщо ти питаєш, тут просто казково! Познайомиш з дизайнером, якщо я надумаю робити ремонт у себе в салоні?

– Не питання, – його погляд теплішає. – Зачекай хвилинку!  

Влад прямує до адміністраторки, віддає якісь папери, вирішує термінові справи, а я просто насолоджуюсь спокоєм. Слухаю як співають пташки, бо в зеленому куточку стоїть величезна клітка з папугами та канарками. 

– Ходімо, я, нарешті, вільний, – мене повертає до реальності легкий дотик теплої руки. – Уяви, що ти пацієнтка, дозволяю критикувати. 

Це дуже “хоробрий” вчинок з його боку, а якщо серйозно, то я взагалі не можу придумати, до чого могла б придратися. Мовчки слухаю розповідь про новітню апаратуру, заглядаю в спортзал, аж раптом Влад штовхає двері і я зупиняюся на порозі. 

– Здивуй мене, це що буде дитячий садочок?! 

Після стерильної чистоти фізкабінету меблі та полиці просто вибухають кольорами. Точно як в групі у Софійки, де ми нещодавно були на святі.

– Майже, – сміється Влад, – кімната для арттерапії. 

– Це щось таке, коли малюють, щоб зняти стрес?
– І малюють, і ліплять, і слухають музику. Деяким людям це справді допомагає, бо біль буває не тільки фізичний. 

Його погляд стає сумним і аж занадто розуміючим, а у мене все стискається в грудях. Ніколи не думала, що ось так, за мить виведу з укриття власний біль та страх, і, здається, Завадський це добре відчуває. 

– Думаєш, це справді лікує? – перекладаю з місця на місце набори фарб та пензлики, які чекають на перших відвідувачів. 

– Звичайно! Я тобі скажу більше, іноді достатньо просто посидіти і подивитись, як сходить сонце. Це теж своєрідна терапія.  

Я виглядаю у вікно, за яким розкинувся парк і зразкові клумби. Торкаюсь підвіконня, гладенького, теплого від сонця. Влад зупиняється поруч, так близько, що я відчуваю запах його парфумів і це знову бентежить. Невчасно! І тому намагаюся змінити тему.

– Мені здавалося реабілітація уявляє собою щось інше. Мануальну терапію, масаж, можливо, басейн. Але зараз… знаєш, мені подобається запах фарб. Нагадало, що я колись навіть робила стінгазету в школі. 

– Хочеш знову спробувати?

– Жартуєш? Останній раз я малювала для племінниці метеликів, – сміюся, а пам’ять послужливо підкидає інший малюнок. Зроблений Денисом, той самий, що я знайшла в машині. 

Це наче нагадування про те, що стоїть зараз між мною та Завадським. 

– Можна і метеликів.

Влад помічає як змінюється мій настрій і в його очах з’являється співчуття. Чорт, а ось жаліти мене зараз не треба! Я боюся, що не утримаю оборону, просто розплачуся, хоча хвилину назад ми так приємно спілкувалися. Просто як друзі! Чи я себе продовжую обманювати? Судомно зітхаю і кліпаю, бо очі стають вологими. Можливо, Сергій мав рацію і це все гормони, але такі емоційні гойдалки просто нестерпні.

– Ліно, – Влад раптово стискає мою руку. – Ти мені нічого не повинна пояснювати, не хочеш, не розповідай! Або можеш покричати. Головне не тримай все це в собі! 

– Ти заради цього мене привів?! – намагаюся висмикнути пальці, але Завадський притягує мене до себе та обіймає. Міцно, і я відчуваю, як шалено стукає його серце.  

– Ні. Я просто хочу бути поряд! 

Мені не вистачає повітря

 – Влад, все це неправильно, ти ж розумієш що зараз нічого не вийде? – починаю, але він м’яко перебиває.
– Я не прошу тебе вирішити все зараз. Просто дозволь мені бути з тобою!

Мовчу у відповідь, поки Завадський ховає мене в обіймах, тримає, наче боїться, що я втечу. Повільно проводить долонею по волоссю, торкається губами маківки. Я насилу вдихаю, бо від його слів зникає захист, який старанно намагалась збудувати. Підіймаю назустріч обличчя і Влад дивиться на мене так, наче світ звузився лише до цих кількох сантиметрів між нашими губами.

Він не тисне, нічого не вимагає і саме тому я здаюся. Розчиняюся в поцілунку, хоча зараз ми поводимось, як підлітки, що сховалися в пустому класі. 

Наче на доказ цього двері раптово відчиняються і я чую жіночий голос.

– Владиславе Борисевичу, вас шукають замовники… – дівчина застигає на порозі, а я готова провалитися крізь підлогу. – Перепрошую, я скажу, що ви зайняті…

– Не треба, – Завадський міцно тримає мою руку. – Я зараз спущуся. І ще, Наталю, коли у нас перше заняття з арттерапії?

– Через тиждень, – Наталка явно не знає, як поводитись і не вона одна. Я досі мовчу, наче проковтнула язика, бо ще ніколи не попадала в настільки незручну ситуацію. 

– О’кей. Тоді, будь, ласка, запишіть Павліну Юріївну на зручний для неї час. Мені важливо дізнатися її думку. 

– Про метеликів? – шепочу Завадському. 

– І рожевих єдинорогів…