Глава 44

Чому я не дивуюсь, коли виходжу з адвокатської контори і бачу Влада? Мабуть, нам таки доведеться поговорити, якщо він майже годину чекав, поки Ігор розбереться з питанням про розлучення. Ось тільки до розмови я не готова, не знаю, що сказати і як пояснити власні почуття. 

– Все гаразд? – питає так, наче ми прийшли разом. 

– А може бути інакше? Твій брат справляє враження професіонала, ти мав рацію. Сподіваюсь, він не помиляється.

– Ігор дійсно собаку з’їв на сімейних справах.

– А чому ти впевнений, що  я тут саме заради цього? – не можу далі мовчати, надто багато накопичилося на душі. – Владе, давай на чистоту, Аня тобі щось розповідала, чи не так? Бо я не уявляю, звідки ти міг дізнатися… 

Мовчу про троянди, які прикрашали палату, щоб не торкатися головного. Просто хочу зрозуміти, що у Завадського на умі.

– Я хвилювався за тебе.

Несподівано. І надто чесно, тому я навіть гублюся і не знаю, що відповісти.

– Зі мною все гаразд. Новий етап в житті, треба тільки мости спалити. Хочеш потримати смолоскип? – тону в його темних, як стиглий терен очах, жартую, але Влад вдає, що не зрозумів гумору. 

– Хочу, щоб не відмовлялася від допомоги, ти не повинна проходити через всю цю срань сама.  

Не вірю власним вухам, якщо вже Завадський опустився до лайки, то його це дійсно зачепило. 

– Добре, – я раптово здаюся, а точніше, хочу зробити так, щоб між нами не було недомовок. Останнім часом взагалі більше не вірю у шляхетність, особливо, коли це стосується чоловіків. – Якщо дійсно хочеш побути супергероєм, може допоможеш довести до ладу дім в селі? Бабусин. Там ніхто не живе вже три роки.

– Чому ні, – Завадський здивований, але не більше того. – Якщо ти не збиралася їхати просто зараз, спробую згадати навички виживання поза цивілізацією.

– Ти серйозно? 

Чесно кажучи я закинула ідею просто так. Сказала перше, що прийшло на думку, бо ніяк не чекала від Влада згоди. Дивлюсь на нього і крізь маску солідного лікаря-реабілітолога проглядають риси хлопця, якого знала колись давно.  

– Цілком, – додає спокійно. – Фізична активність корисна для здоров’я. І мені буде спокійніше, якщо ти поїдеш подалі від чоловіка.

– Стоп! Ти таки розмовляв з Анею? – відступаю на крок. – Це вона тобі сказала, що мені потрібен тілоохоронець? Знаєш, Влад, я думала, ти зрозумів – я більше не хочу, щоб за мене щось вирішували чи змовлялись за спиною! Я сама здатна розпоряджатись своїм життям і з колишнім чоловіком теж розберусь сама. 

Розвертаюсь, щоб піти геть, але раптовий порив вітру підіймає купу піску і куряви. Кидає в очі. Розвертаюсь, як сліпе кошеня й сама не помічаю, як ховаю обличчя на грудях Завадського. Всього на мить, але цього виявляється достатньо. Він закриває мене він шаленого вітру, притримує за плечі і я наче опиняюся на безпечному острівці. Посеред тиші і з відчуттям, що мене дійсно хтось готовий захистити від всього світу. 

– Дідько, - моргаю, але позбутися піску в очах одразу не вдається.

– Дай подивитись! – Влад нахиляється до мене і бере за підборіддя. Його дотики такі обережні й водночас впевнені, що я одразу здаюся. Трохи кривлюсь від болю, аж поки він не закінчує “операцію” – Все. Вдома про всяк випадок закапай чимось протизапальним. 

– Смієшся? – витягаю з сумочки люстерко та впевнююсь, що не потекла туш. – Я і ліки, дві речі не сумісні. Єдине протизапальне, яке я знаю - це аспірин.

– Тоді зараз заїдемо в аптеку і купимо те, що треба. 

– Не переймайся. Ти й так вже двічі мене рятував! 

Перевожу погляд на Завадського, але бачу, що з ним не вийде сперечатися. Ми досі стоїмо перед адвокатською конторою і я починаю думати, що це привертає увагу. Охоронець виходить покурити і поглядає в наш бік, тому відкидаю останні сумніви. Було б якось дивно зараз викликати таксі, коли Влад робить кілька кроків до свого авто і відчиняє для мене дверцята. 

– Сідай! 

– Дякую, лікарю, але скажіть, це все через клятву Гіппократа? – займаю місце поруч з водієм і Завадський повільно виїжджає зі стоянки. 

– Її вже давно не дають. 

– Невже? Мій світ після твоїх слів похитнувся. 

Намагаюсь розмовляти легко, навіть з гумором, хоча тепер, коли ми так близько, відчуваю себе не у своїй тарілці. Після всього, що між нами відбулося, я не можу дивитись на Завадського, як на старого друга. Він бентежить мене і нема сенсу прикидатись, що це не так.

– Уяви собі, – посміхається. – Чи може не треба було такого казати, щоб не впасти у твоїх очах. 

– Припини, я знаю, що для тебе значить твоя професія. Ти стільки до цього йшов.

– Дещо більше, ніж просто професія, я б назвав це покликанням, хоча звучить пишномовно. До речі, мені треба заїхати в клініку, передати деякі папери, але якщо ти поспішаєш… Може погодишся на екскурсію, раз за це зайшла мова? Покажу тобі свої володіння.

Це зовсім не входить в мої плани. Я збиралася поїхати у салон, почати розгрібати купу справ, які оточили мене з усіх боків, але чомусь вирішую, що встигну зробити все пізніше. 

– Хіба що ненадовго. Я тільки зателефоную і скажу, що трохи запізнюся. 

Влад киває. Куточки його губ на мить підіймаються і мене пронизує несподіване бажання відчути їх дотик. Не розумію, що відбувається, може справа в гормонах, чи пережитому стресі, але я відкидаю заборонені думки. Між нами не може бути нічого серйозного, а крутити роман заради розваги я не хочу! 

У всякому разі намагаюся про це не думати. Розмовляю з адміністраторкою, обіцяю приїхати через годину, а погляд тим часом мимоволі блукає і чіпляється за дещо цікаве. 

Такого оберіга в машині я ще ніколи не бачила, бо він скоріше схожий на компас Джека Горобця. 

– Звідки це в тебе? – тягнуся до підвіски, натискаю на кришку і вона відчиняється. Сріблястий, з тонким ремінцем брелок приємно холодить пальці.

– А, це… практична річ. Подобається?