Глава 43

Я вирішую поки що нічого не казати Ані. Їй і так вистачає через мене турбот, тому повертаюся назад і намагаюсь виглядати спокійною.

– Провітрилась? – сестра риється в косметичці, обирає помаду та підфарбовує губи. 

– Угу.

– Щось ти виглядаєш не дуже, – дивиться на мене з підозрою. – Точно все нормально?

– Аня, може ти припиниш? Як в мене може бути все ок, коли стільки всього трапилось? – вибухаю, бо здають нерви. – Дай мені час! Це не вийде вирішити за один візит до адвоката, як тобі б хотілося! Як тільки знайду квартиру, не буду вас обтяжувати. Ну а не знайду, поїду жити в бабину хату. 

Сама не знаю, як розбовкала те, про що хотіла змовчати і одразу про це жалкую. Не треба було, але слово не горобець.

– Ти нормальна? Яке село, там треба тягати воду з колодязя і рубати дрова, а тобі місяць не можна підіймати більше буханця хліба, – Аня дивиться на мене, наче на навіжену.  

– Найму когось, щоб дрова нарубали, – сердито скидаю взуття і йду в кімнату, щоб зібрати все необхідне. 

Документи при мені, бо встигла сховати їх у валізу, коли збиралася їхати у Лісові поляни, тут же і конверт  з фотографіями. Точно як в кіно про шпигунів. Картки розсипаються і я вдруге дивлюся на звіт приватного детектива. Повірити не можу, що в реальності довелося до такого вдатися! 

– От козел! – тихо промовляє Аня, заглядаючи мені через плече. Теж дивиться на знімок, де Омельченко потискає руку чоловіку в темних окулярах. – Це той, що власник мережі автозаправок? Він ще збирався балотуватися в мери.

– Вони мені всі на одне обличчя, - відчуваю гидоту, коли думаю, що Омельченко тепер боржник цього типа. 

– Не на одне. Цей був у нас на дошці об’яв, Соня йому ще домалювала вуса! – в цьому вся Аня. Вона може сердитись, але не знаєш, коли переведе все на жарт. – Сподіваюсь, ти не від нього в селі ховатись збираєшся? Знаю, це моя провина, дурне в голову прийшло. Не думаю, що вони чіпатимуть тебе, припруть Омельченка до стіни. Змусять продати бізнес, а спільного у вас з ним хіба квартира, все інше він вже про… Вибач, не вистачає культурного лексикону!  

– Ти забула про салон. 

– А що з ним?

– Сергій щось натякав на проблеми з оплатою за оренду приміщення. Треба поїхати і самій все дізнатися. Біжи і я займуся справами! 

Саме тепер про на столі вібрує телефон. Секретарка адвоката нагадує про зустріч і я збираю себе докупи. Хай там як, це неприємно, наче знову повертаюся до того, що хочу забути якнайшвидше! Сподіваюсь, що ніяких затримок з оформленням документів розлучення не буде і тільки це надає мені рішучості.

Добираюся на таксі, навіть швидше ніж треба і штовхаю двері адвокатської контори. 

– Доброго ранку, мені призначено на десяту… – хочу продовжити, але замовкаю, бо двері кабінету відчиняються і з них виходить той, кого я найменше готова побачити. 

Влад зосереджений і тримає якісь папери.

– Владиславе Борисовичу, вам тут залишили, – адміністраторка привертає його увагу і ми зустрічаємося поглядами лише коли Завадський забирає візитку. 

– Павліно? 

– Тільки не кажи, що ти тут випадково, – я наче знову потрапила у засідку і не знаю, як реагувати. 

Чомусь думаю про те, що змарніла з дня нашої останньої зустрічі, надто уважно Влад дивиться на мене. Між бровами з’являється не прохана зморшка.

– Взагалі то я тут у справах, але радий, що стався такий збіг.

– У справах? – не вірю жодному його слову.

– Так. Ігор вирішив переоформити частину спадщини…

Мені стає соромно. Боже, наскільки ж я зациклена на собі, що зовсім забула, Ігор Ткаченко – не тільки мій адвокат, а й зведений брат Влада. У них дійсно можуть бути спільні справи!

– Я рада, що в тебе все складається, це справедливо, – трохи щемить серце, коли дивлюсь в уважні, сумні очі Влада. Раптово відчуваю шалене бажання сховатися в його обіймах і це лякає найбільше. 

– Ліно… – Завадський знижує голос, наче все відчуває і ледь помітно торкається моєї руки. – Нам треба поговорити.

– Павліно Юріївно, на вас чекають!  

– Дякую, – з полегшенням видихаю, відступаю в бік та киваю адміністраторці. – Я піду?

– Так, звичайно. 

Ні про що не домовляємося. Тут не місце для приватних розмов і я не хочу навіть натяку на те, що між мною та братом адвоката існують стосунки. Та й чи можна назвати це чимось більшим, ніж випадковий короткий роман? 

Через всі ці думки я така розгублена, що Ігорю Борисовичу доводиться двічі пояснювати мені всі деталі. Місця, де у нас можуть виникнути проблеми, приблизний час, коли суд зможе розібратися з майновим питанням. Він зовсім не схожий на Влада, я не бачу жодної спільної риси, але сам факт, що це брат Завадського робить його надійним в моїх очах.  

– Повістка в суд буде найближчим часом. У вашого чоловіка місце проживання збігається з пропискою?

– Так. Але я не впевнена, що він прийде.

– Чому? – Ігор складає перед собою руки. 

– Він не хоче розлучення, навіть зараз, коли точно відомо, що у нього є інша родина. Думаю, питання в грошах, борги, якщо ви розумієте про що я.

– Розумію. В такому разі раджу записувати ваші розмови з його вимогами. Особливо, якщо це нагадує шантаж. Існують інструменти, які ми можемо застосувати, щоб завадити його намірам.  

Голос у адвоката спокійний та впевнений і я киваю у відповідь. Могла б посперечатись, але довіряю йому! А ще задаю собі питання, чи переймався б успішний адвокат справами пересічної клієнтки, якби не Влад? Чомусь думаю, що ні. І кругом, де я потрапляю в халепу, знову поруч опиняється Завадський.