Глава 42

Не буду брехати, що я не думаю про Влада. Думаю! І навіть не стрималася та надіслала б відповідь, але, на щастя я зараз не сама. Вечір проходить в турботах про Софійку, якій я читаю книжки й розповідаю смішні історії з власного дитинства. Нарешті вона засинає поруч зі мною і до самого ранку мене хвилює лише те, як не розбудити малечу. 

Коли Аня заходить нас вранці, то прочуханку отримуємо обидві, бо мені потрібен спокій і відновлення. 

– Подрімай хоча б зараз, нікуди твій салон не дінеться! – бурчить сестра, забираючи з собою сонну дочку. 

– Я хотіла потрапити до адвоката.

– Тим більше! В них робочий день з десятої ранку, спи! Я нажарю твоїх улюблених оладок з яблуками, будуть на плиті. 

– А мені! – Соня миттєво жвавішає.

– А тобі вівсянку! 

Двері зачиняються, але я ще деякий час чую як племінниця голосно вередує з приводу такої несправедливості. Змушує мене посміхнутися і одночасно відчуваю, як в очах починає щипати. Ці емоційні гойдалки виснажують, бо я раптом згадую власну дитинку. 

Через п’ять років і я могла б смажити сину млинці й готувати поробки в дитячий садок, але…  Ненавиджу Омельченка! Щоб там не казали лікарі, впевнена, що все сталося через нашу сварку. Та він  не хотів дитини! Ховаю обличчя в подушку і даю волю сльозам, хоча знаю, що нервувати не можна. Мені навіть виписали заспокійливе, але вставати й шукати пігулки в сумці немає сил. 

Та й ліки мені зараз не допоможуть, якщо буду сидіти в чотирьох стінах, жаліти себе і чекати, поки Сергій вигадує десять варіантів помсти. Хоч ми про це й не розмовляємо, я впевнена, що поїздку у відділок і звинувачення в хуліганстві він так просто не забуде! 

Це змушує мене зібратися докупи, а найкраще думати я звикла на ходу. 

– Ти куди? – Аня визирає з кухні, коли я вже при параді виходжу з дитячої. – А сніданок?

– Хочу пройтися. Я куплю каву по дорозі! 

Швидко взуваюся і доки сестра не вдалася до важкої артилерії, щоб мене зупинити, спускаюсь вниз. Вдихаю на повні груди свіже повітря і відчуваю, як повертаюся до життя. Звичайно, ще заважає слабкість, але кава – мій порятунок. Купляю стаканчик на винос і повільно йду, розмірковуючи над тим, як краще спланувати день. 

Ноги самі несуть подалі від траси і я не помічаю як знову звертаю туди, де вперше зустріла Людмилу. Зараз у мене таке відчуття, що це було в минулому житті, вже нічого не болить через зраду, є тільки гіркий присмак, якого не можу позбутися. А ще – передчуття і воно мене ніколи не обманює!

Роблю ковток напою, завертаю до садка і зупиняюся на місці, як укопана, бо біля воріт машина Омельченка. Чи за кермом він сам, звідси не бачу, а тому різко повертаюся і пришвидшую крок. На ходу дістаю телефон і набираю Людмилу. Здається, цілу вічність чекаю, поки закінчаться довгі гудки.

– Алло, – голос на тому кінці слухавки стривожений і розумію чому. Навряд я стала б телефонувати, щоб розповісти приємні новини. – Ліно? Щось сталося?

– Доброго ранку. Не знаю, як вам сказати, але схоже сталося. Ви вже відвели Дениса у садок? – озираюся, щоб впевнитись, що чоловік не йде слідом. 

– Ще ні, тільки одягаємось, а що таке?

– Я б на вашому місці сьогодні залишилася вдома. Сергій чекає біля садка. Не знаю, що в нього на умі, але не виключаю, що захоче забрати сина. Хоча б для того, щоб провести  експертизу, а може й просто аби зробити вам боляче. У Омельченка зв’язки, йому нічого не варто влаштувати так, щоб відсудити дитину.

– Не може бути…

Тепер голос у неї тремтить, та я й сама нервую не на жарт. Кручу в голові різні варіанти, як розв’язати проблему. Врешті решт ми тепер пов’язані і всю цю кашу заварила саме я. Інша на місці Люди скористалася б можливістю і влаштувала власне життя, а не нажила зайвого головного болю.

– Вам є куди поїхати? Може до друзів чи рідних? 

– Тут у мене нікого немає, та це нічого й не дасть, він все одно знайде можливість, якщо захоче. До того ж мама досі в лікарні і я їй потрібна. 

Викидаю стаканчик від кави у смітник і сідаю на лаву. Голова гуде, та намагаюся розмірковувати спокійно.

– В мене є для вас пропозиція, але не знаю, як ви її сприймете. Бабуся залишила нам з сестрою дім, тут в передмісті. Там зараз ніхто не живе, то я можу дати вам ключі. Омельченко ніколи там не був, йому й на думку не спаде шукати вас в селі. Це не вихід, звичайно, тільки тимчасовий варіант. 

– Навіть не знаю, – чути, як зітхає Люда, бо на її місці і я б розгубилася.

– Розумію, приватний будинок з колодязем і грубою, це для вас незвично… 

Кажу, а у самої аж щемить серце, з задоволенням сховалася б у бабусиній хаті, біля якої ростуть старі яблуні. Якби не операція, після якої у мене купа заборон, то навіть не думала б і поїхала ще й не в таку глушину.  

– Не ображайтесь, я просто не очікувала такого. Можливо ви маєте рацію, мені треба подумати. 

– Звичайно, – підвожуся і крокую назад дворами. – А ще можна звертатись на “ти”, ми в одному човні зараз. 

– Добре. 

– Будьте обережні!

Відбиваю дзвінок і роблю глибокий вдих. Зустріч з Омельченком не можна назвати приємним сюрпризом, проте вона підштовхує мене саму почати діяти. Зв’язатися з адвокатом, поїхати у салон й почати шукати житло. І це тільки програма мінімум.