Глава 41

– Заспокойся, ти б за себе краще переживала! 

За вікном вже темно, я навіть не помітила, скільки ми з сестрою вже сидимо на кухні. Повернулась з Лісових полян наче уві сні й всю дорогу згадувала перекошене від люті обличчя Сергія. Зараз емоції вже вгамувалися, у всякому разі руки більше не трусяться, а ось як у Людмили, не знаю і це дратує Аню.

– Сергій більше до неї не чіплятиметься, він же не хоче отримати строк? – відмахується вона. – Ти й так ризикувала заради неї, теж мені захисниця! 

– Іноді ти така наївна, Аню! Якби я не втрутилась, то мене б вважали співучасницею, ти про це подумала? Це ж фактично я привела Омельченка, бо знала, де зараз його друга дружина.

– Ой, не називай її так! Дружина у цього покидька одна, точніше була, сподіваюсь ти тепер точно подаси на розлучення? 

Я зітхаю. Написати заяву можна хоч завтра, але Омельченко так просто не дасть мені свободи. Більше ніж впевнена, що він наполягатиме на розділі майна, а це може затягнутися хтозна на скільки. А ще його залежність від гри, яка мене, якщо чесно, трохи лякає.

– Ліно не гальмуй з цим, – Аня наче читає мої думки. – Ми ж не знаємо скільки і кому він заборгував! Поки ти його законна дружина… ні, я навіть думати про таке не хочу! 

Замовкає, але я й без слів розумію натяки. Це ще одна брудна таємниця, яка стосується нашої родини, точніше мого вітчима. Коли до мами прийшли по його борги, вона врятувалася лише тому, що змогла втекти і перелізти двометровий паркан сусідньої лікарні. Ми тоді пережили найстрашніші часи і я ні за що на світі не погодилася б знову через це пройти.    

– Знаєш, давай завтра візьмемо з собою прикриття і поїдемо, щоб ти забрала речі, – Аня швидко змінює тему. – Житимеш поки у мене, а потім щось придумаємо! 

– Прикриття? І кого, цікаво, в тебе є на прикметі тілоохоронець? 

При всій повазі до зятя я не уявляю, як він міг би захистити мене від Омельченка, але судячи з мовчання Аня має на увазі когось іншого.

– В мене особисто – ні, а в тебе є. 

Говорить вона тихо і в голосі зовсім немає засудження, але сенс доходить до мене не одразу. Зустріч в аквапарку, історія з сусідом, квіти в лікарні. Влад не міг дізнатись де я, якщо не розмовляв з Анею. Звідки він взяв її номер, навіть питати не хочу, бо це мовчазна змова у мене за спиною. 

Не здивуюсь, якщо Завадський не просто розпитував, як у мене справи, а й пропонував будь-яку допомогу, коли я була в лікарні. Через це відчуваю одночасно вдячність і злість. Не хочу ні від кого залежати, не хочу зараз кохання, а тим більше нових стосунків! Відчуваю лише страшенну втому і бажання втекти на безлюдний острів. 

– Аню, не знаю, що ти там вигадала… але давай не будемо про це, добре? Хай там як,  я не збираюсь тягнути до вас свої речі. Поки мені немає куди переїхати, взагалі не хочу зустрічатися з Сергієм, хоч би ти найняла трьох тілоохоронців одразу! Завтра я піду до адвоката і спробую все вирішити, добре? Якщо просплю, сподіваюсь, ти мене розбудиш.

– Можеш за це не переживати, – неохоче відповідає Аня. – Софійка на сьомому небі від того, що ти спатимеш з нею в одній кімнаті, а вона у нас жайворонок. Піду розберу крісло!

Вона не хоче сперечатися, хоча могла б. Йде з кухні, а я прибираю посуд, закидаю його в посудомийку та наводжу порядок. Поки що дійсно почуваюся, як вдома, але довго так тягнутися не може. Я третій зайвий в родині, як би добре до мене не ставилися, тому доведеться вже завтра подумати над тим, де найняти житло. 

Однієї кімнати буде достатньо, головне, щоб дім був не на краю світу і я могла добиратися на роботу без трьох пересадок. Тепер від того, як працюватиме салон, залежить моє майбутнє і даю собі слово, що просто піду з головою в роботу. А що до іншого, “слона” треба їсти по шматочку.

Я відсуваю фіранку і дивлюсь в темряву, поки рука сама тягнеться до телефона. Навмисно вимкнула його ще в обід, але тепер вирішую подивитися, чи мене не розшукували. 

На пошті тільки спам з піцерії, пропозиції з магазину здорового харчування та нагадування про сплату за електрику. Радію тому, що вчасно заблокувала Омельченка і в нього не вийде отруїти моє життя дзвінками. Не зможе навіть кинути повідомлення…

Чоловік  не зможе, але єдине смс від Завадського змушує мене стрепенутися. Я сподівалася, що він нарешті все зрозуміє, бо зараз я не можу дати ради власному життю! І, дідько, невже я не казала, що між нами все закінчено? 

Чекаю, сама не знаю чого, наче смска зникне від одного мого погляду. Боюся її відкривати, бо інакше на мене точно чекає ще одна безсонна ніч, але врешті решт тицяю по іконці та проти волі посміхаюся. Не можу стриматись, бо бачу фото Чарлі, під яким лише два слова: “Я скучаю”.