Глава 40

Бачити розгубленість Сергія – майже половина задоволення від сьогоднішнього ранку. Він навіть забуває про адміністраторку, яку готовий розірвати на шматки. Дивиться на мене, наче на навіжену, але отримує у відповідь лише посмішку. Ігор мене підтримує, бо його реально розважає те, що відбувається, навіть трохи відпускає вузол краватки. коли сміється.

– Щастя мати дружину з фантазією, чи не так? Жінки краще розуміються на тому. який номер зняти, щоб відсвяткувати річницю. 

Знову йдуть натяки з перцем, але цього разу вони чомусь не розважають Омельченка. 

– Ти щось поясниш? – намагається говорити спокійно.

– Через хвилину. Ти ж можеш трохи почекати? 

Я дивлюся в бік ліфта, звідки повинна вийти моя суперниця, а Ігор відпускає жарти з приводу “подарунка від зайчика”. 

– Це недоречно, Ліно, – майже шипить. – Не подумала, як це виглядає збоку?

Він ще сподівається, що зможе зберегти обличчя перед колегою, інакше напевно розмовляв би зовсім в іншому тоні. Зробив би мене винною і змусив шукати примирення. Так було майже кожного разу, коли ми сварилися, але сьогодні цей вираз обличчя не чіпляє жодного нерва. 

Поки ми майже нечутно розмовляємо дверцята ліфта відчиняються і я, навіть не повертаючи голови, розумію, що час ікс настав. Омельченко втрачає красномовність і просто застигає на місці.

– Добрий ранок! – Людмила підходить до нашої невеличкої компанії, але звертається здебільшого до мене. Бачу, що вона ледь може розмовляти, а тому беру ініціативу на себе.

– Ось всі й в зборі. Сергію, ти нічого не хочеш сказати? 

– Про що? Я досі чекаю на пояснення!

Цього разу він грає погано, але розумію, куди веде. Просто хоче прикинутись, що нічого не знає, перетворити мене на ревниву дурепу, яка влаштувала ганебну сцену.

– А потрібні пояснення? Впевнений, що хочеш, щоб я все просто зараз розповіла?

– Немає чого розповідати, ходімо, поговоримо вдома! 

В холі нікого крім нас немає і Омельченко сподівається, що зможе просто втекти, але я не збираюсь далі мовчати! 

– Вибач, але іншої думки! Ігорю, тут тільки ви незнайомі з Людмилою, дозвольте представити, це ще одна дружина Сергія. Я подумала, що вона розділить з нами свято, чи не так? Ми ж майже рідні люди!

– Ти безмозка курка! – Омельченко перестає бути схожим на себе, але його тирада стосується не мене. В погляді стільки презирства, що Людмила відступає на крок назад. – На що ти розраховувала? Думаєш, якщо все розповіла Павліні, я з нею заради тебе розлучуся?! Те, що було між нами, сталося сто років тому, я вже й так дорого заплатив за свою помилку! Що тобі ще треба – квартиру? Чи може аліменти? Я мало тобі допомагав з дитиною?!

– Денис не твій син.

Слова Людмили змушують всіх замовкнути, а я взагалі ковтаю язика. Дивлюсь на суперницю, яка завжди здавалася такою милою і поступливою, та просто не вірю в миттєве перетворення. 

– Що?! – Омельченко кривиться, але Людмила і бровою не веде.

– Те, що почув! Це не твоя дитина, але дякую, що не шкодував грошей, дуже шляхетно з твого боку! Коли Денис підросте, я йому все поясню! 

Договорити Люда не встигає, бо Омельченко хапає її за одяг, а палці ледь не змикаються на шиї. 

– С***а! Хто тобі повірить, вирішили тут влаштувати виставу?

– Коли ти приїхав у Львів, я вже була вагітна! А ти повірив… – Людмила намагається звільнитися, але Сергій наче озвірів.  

Адміністраторка, яка досі заклякло спостерігала за шоу, хапає телефон та викликає охорону, а я втрачаю терпець.

– Прибери руки! – смикаю Омельченка за сорочку. – Відпусти її негайно, бо я так тебе прославлю, що будеш хіба вулиці підмітати! 

– Гей, може досить? – нарешті втручається Ігор. Не те щоб він не отримав задоволення від вистави, але дивитись, як підіймають руку на жінку явно не збирається. – Володимирович, остигни, не втрачай обличчя через баб!   

– Не лізь не в свою справу! – чоловік відкидає руку, що лягає йому на плече. – А ти, запам’ятай! Я це так не залишу, подивимось, хто буде підмітати тротуари! Все, що в тебе є, дав я, а тепер заберу назад! І кому ти потрібна, бездітна шльондра!

Звук ляпаса луною прокочується по пустому холу. 

– Це тобі за бездітну, а це… 

Добавки видати не встигаю, бо поруч з’являються два охоронці. Брудна лайка їм аж ніяк не заважає, так само як погрози, Сергію просто скручують руки за спину і відводять в бік. 

– Я так розумію, це все? Якщо мене шукатимуть, я повернуся після п’ятої! – Ігор відводить погляд  і звертається до адміністраторки. 

Повільно йде геть, навіть не повертаючи до Сергія голови, бо мати справи з поліцією і писати доповідні в якості свідка він явно не збирається. 

– Може вам води? – дівчина на рецепшені приходить до тями і я киваю. 

Поки вона наповнює стаканчик з кулера, повертаюся до Людмили. Бачу сльози в її очах і розумію біль, тому пробую, як можу підтримати. 

– Навіщо ви збрехали? Це ж неправда, я бачила Дениса, він копія Омельченка.

– Саме через це! – Люда тре долоні. – Син єдина його слабкість, думаю Сергію було боляче. І принизливо, а він це заслужив! 

Руки у неї трусяться, але кілька ковтків води допомагають себе опанувати.

– Не треба було, – не думала, що я таке скажу. – Тепер вам дійсно доведеться крутитися з сином самій.

– Я впораюсь, ви ж не боїтесь залишитись сама? 

– Зі мною інше, – згадка про втрачену дитину ріже, наче ножем. – Не пропаду.

– Я тим більше! Не хочу мати з Сергієм нічого спільного, як тільки маму випишуть, повернусь до Львова. Нам з Денисом ніхто не потрібен!

 – Людо, – раптово мене охоплюють нові сумніви. – Можна пораду?

Вона киває, а я все ще думаю, чи варто ділитися своїми здогадками.

 – Їдьте кудись, де Омельченко вас не знайде! Я можу помилятися, але раптом він не повірив вашим словам? Є ж експертиза на батьківство…

– Ви думаєте… Сергій може спробувати забрати сина?!