Глава 39

Я була тут лише раз, роки три назад, коли партнер Сергія святкував весілля сина. Місце дійсно мені сподобалось – розкішний корпус з сучасними номерами, зона відпочинку, ресторан і величезний парк, де можна просто насолоджуватись тишею. 

Так що я не брехала Ані, бо дійсно обрала б Лісові поляни, а не курорт у Єгипті, де цілодобово тусується натовп. І вже точно раніше це був би найкращий спосіб відсвяткувати річницю. Відпочити. Побути сам на сам з коханим чоловіком. 

Скоса поглядаю на Сергія, який припарковується на стоянці й раптово відчуваю, як мене накриває легка паніка. Начебто все продумала, але не знаю, чого від нього чекати. Кидаю погляд на годинник і розумію, що ми приїхали трохи зарано і Людмили може не виявитися на місці. Або вона не встигне відвести сина до дитячої кімнати й тоді зустріч точно піде не по плану. 

– А пам’ятаєш, тут було озеро, – зупиняю Омельченка, коли він вже збирається відкрити багажник, щоб дістати наші речі. – Може пошукаємо? 

– Ліно, тобі не здається, що спочатку треба заселитися? Встигнеш все подивитись. – такий варіант явно його не влаштовує, тому мені доводиться відверто брехати.

– Ну тоді йди, а я погуляю, мене трохи прихитало…

Омельченко уважно до мене придивляється, видно, що не вірить, але погоджується, хоча й проти волі. 

– Гаразд. Я думаю ще встигнемо, не хочу залишати тебе саму.

Знизую плечима. Останнім часом ми так і спілкуємось, й Омельченко в образі мовчазного тілоохоронця чи водія мене повністю влаштовує. По сторонах взагалі не дивлюсь, бо людей тут зовсім мало, хіба на тенісному корті та на пляжі, до якого ми ще не дійшли. Тим більше не звертаю увагу на огрядного чоловіка, який неспішно йде назустріч, аж доки ми не опиняємось поруч.

– Володимирович? – незнайомець зупиняється, знімає темні окуляри та простягає Сергію руку. – Не очікував…

– Світ тісний, – Омельченко потискає долоню знайомого, а той прискіпливо розглядає мене, ковзає липким поглядом з голови до ніг. 

– Вирішив ковтнути повітря? Як там кажуть, нервові клітини не поновлюються, а мої мені ще й мстяться.

Сміється, бо вважає себе дуже дотепним, але я просто чекаю, коли закінчиться цей фарс. Не вважаю за потрібне щось відповідати, аж поки Сергій  обіймає мене за плече.

– Павліно, це Ігор, можна сказати мій колега. 

– Рада знайомству… - кидаю та відвожу погляд, бо ця особа мені вкрай неприємна. 

– Надовго? – Ігор поводить підборіддям в бік корпусу санаторію. 

– На вихідні, у нас річниця.

Обійми Омельченка стають міцнішими, а мої нерви вже ледь витримують. Це одна з причин, чому я вкрай рідко десь з’являлась разом з чоловіком. Всі його друзі та партнери були більш-менш тієї ж категорії, що й Ігор – самовпевнені та нахабні, а іноді і просто нав’язливі. Правда сьогодні поява колеги навіть тішить, бо в мене народжується раптовий план.

– Може повернемось? – підіймаю голову і даю зрозуміти, що прогулянку можна закінчити. 

Омельченко киває, видно що задоволений, а в мене наростає нетерплячка. Йду поруч з чоловіками, коли відчуваю, як вібрує в кишені телефон. Вчасно! Швидко пробігаю очима по повідомленню з двох слів і відправляю у відповідь Людмилі сердечко. Розправляю плечі і посміхаюсь знайомому Сергія, хоча пропустила мимо вух його черговий жарт. 

– Куди виходять ваші вікна? – питаю, коли ми наближаємось до будівлі. Даю зрозуміти, що він мене зацікавив, а частково так і є, бо сподіваюсь, що у нашого “заселення” буде свідок.

– На Ейфелеву башту, – регоче новий знайомий. – Тут з усіх номерів однаковий вид. Хіба що мій барліг трохи комфортніший…

Бачу, на що цей козел натякає, але Омельченко вдає, що не зрозумів. Мабуть, цей тип важливий для його бізнесу, а може навіть позичає йому гроші. Хай там як, ніякого обурення з боку чоловіка немає, він повертає до зупинки і йде забрати речі, а Ігор, як я й сподівалася, чекає з цигаркою чекає біля центрального входу.

Моя валіза трохи важча, ніж можна очікувати, бо там всі речі на перший випадок. Назад збираюся їхати без Сергія і взагалі найближчим часом не хочу ніде з ними перетинатися. Не знаю, чи вийде, поки відкидаю ці думки – слона треба їсти по шматочку, а саме відкрити спочатку карти. 

– Непогано, так? – Ігор першим заходить в просторий хол, де дійсно дуже приємна атмосфера. 

На рецепешені привітна молода дівчина і Сергій одразу прямує до неї, щоб отримати ключі від кімнати. Я тримаюся трохи осторонь і намагаюсь виглядати природно, наче невеличка затримка мене зовсім не бентежить. Перериваю розмову з Ігорем тільки коли чую, що Омельченко починає розмовляти на підвищених тонах. 

– Дайте номер старшого менеджера! – його голос долинає до нас і Ігор підіймає брови, обірвавши розмову на половині фрази.

– Можливо вийшла помилка, – дівчина ще раз схиляється до монітора комп’ютера. – Не хвилюйтесь, ми зараз все владнаємо. 

– Що сталося? – вдаю, що стурбована, але лише трохи,  бо в мене ж надійний чоловік. у якого все схоплено. 

– Нічого, зараз розберемося. То ви дасте мені номер адміністратора, чи зателефонувати власнику? Я бронював кімнату два тижні тому, яким чином ви віддали її іншим гостям?

– Все просто, – перериваю Омельченка. – Це мій сюрприз. Я подумала, що тобі сподобається!

Поки Сергій  підбирає слова, щоб відповісти на такий жарт, беру телефон та чекаю. поки на тому кінці знімуть слухавку.

– Людмило? Ми приїхали, спускайтесь!