Глава 38

Як же повільно іноді тягнеться час! Особливо, коли подумки його підганяєш і прокручуєш в голові стільки подій. На ранок встаю з головним болем, ковтаю пігулку і майже одразу – каву, бо сподіваюсь, що вона поверне мене до життя. 

Через три години ми повинні бути в Лісових полянах, а я досі не зібрала речі. Просто не мала на це вчора сил, а сьогодні мене більше хвилює інше. Людмила, бо останнім часом ми втратили зв’язок. Добре, що Сергій ще спить і я користуюсь можливістю відправити повідомлення:

«Доброго ранку. Все залишається в силі?»

Навмисно не даю собі часу на роздуми і набираю коротенький текст. Бачу, що моя суперниця вже на зв’язку, але сумніви досі мене гризуть, поки не отримую відповідь.

«Так. Ми з Денисом вже в дорозі…»

Курсор продовжує миготіти, а я чекаю, наче від цієї смски залежить моє життя. З’являється і зникає знову. Не складно здогадатися, що Людмила не може підібрати потрібних слів. Хто на нашому місці взагалі буде спокійний, адже не кожного дня жінки об’єднуються проти зрадника!

Цілу ніч я крутила в голові промову для Омельченка і намагалася передбачити, як він відреагує. Готувала “вбивчі” фрази, а тепер втратила всю впевненість. Мені навіть здається, що ми з Анею вигадали якусь дурницю! Просто полегшили для Сергія можливість об’єднатись з другою родиною і залишитись білим та пухнастим.

Тру скроні і як зачарована чекаю. Нарешті з’являється нове повідомлення і я з полегшенням видихаю.

«Сергій нічого не знає?» 

У мене бракує слів. Невже Людмила вважає, що я влаштувала їй пастку? І це після всього, що я розповіла! Пальці швидко бігають по клавіатурі.

“Ні. Я все вирішила остаточно, сподіваюсь, ви теж,  – дописати не встигаю. Хотіла попередити, щоб Люда відправила сина в дитяче містечко, та на кухні раптово з’являється Омельченко власною персоною, тому строчу зі швидкістю звуку. – Відправлю плюсик, коли ми будемо біля Лісових полян”.

Більше ні про що попередити не встигаю і може так навіть краще. Як там казали у відомому анекдоті: потім сюрприз буде!

Повертаю голову до чоловіка і ховаю телефон в кишеню халата. Сергій сонний, зі скуйовдженим волоссям і легкою щетиною. Схоже не я одна провела ніч у роздумах.

– Ти рано встала, – підходить, накидаючи по дорозі сорочку. Темні кола під очима явно видають наслідки безсоння, але губи примусово розтягуються в посмішці. – Зварити тобі кави?

– Дякую, я вже випила. Піду збирати речі, не хотіла тебе розбудити. 

– Павліно, – ловить мене за лікоть. – Може нам варто вже перегорнути сторінку? 

– Не розумію, про що ти…  

Ось таких розмов мені хочеться уникнути найбільше. Щоб він не сказав, це вже нічого не змінить, бо я перегоріла. Остаточно!  

– Добре розумієш. – Омельченко говорить тихо, але ледь тримається від того, щоб знову вчинити сварку. – Я ж визнав свою провину, так, мені не варто було давати волі емоціям, може тоді б ти… Взагалі то ми обоє винні, але ніхто не бажав, щоб так сталося! Розумію, що тобі потрібен час все забути, але досить! Припини мучити себе й мене. 

Він досі тримає за руку і це аж ніяк не ніжні обійми, а я намагаюся подолати раптову паніку. Не виношу, коли мене утримують силою чи погрожують, бо в душі спливають спогади про вітчима, яких я з величезним трудом позбулася. На щастя Омельченко опановує себе настільки, щоб звільнити мої пальці, проте пірнає рукою в кишеню і дістає маленьку коробочку. Червону, обтягнуту оксамитом. 

Зітхає, а я не знаю, як себе поводити. Бачу, що він намагається розв'язати проблему самим простим шляхом – влаштувати так званий романтичний момент. Чекає, що я розтану і кинуся йому на шию! Бо у нас річниця. Бо ми – подружжя, а він єдиний чоловік, якого я обіцяла кохати в радості та в горі. 

Колись кохала, але, мабуть, в душі не залишилось зовсім нічого і ніякий подарунок не здатен цього змінити. 

– Я вирішив, що не буду чекати. Приміряй зараз, а відсвяткуємо вже ввечері.

Вкладає коробочку мені в долоню і дивиться в очі, а я… хочу сказати “дякую”, та чомусь не можу. Мовчки відкриваю крихітну скриньку і дістаю сережки. ті самі, що колись ми обирали разом. Маленькі крапельки золота з діамантами – нічого зайвого, ніякого блискучого гламура. Я відходжу до дзеркала і прикладаю сережку до вуха. 

– Вони чудові. 

Прикриваю очі. коли Сергій кладе руки мені на плечі та прибирає волосся, щоб поцілувати. А я божевільна, бо раптом розумію, що весь час носила єдині сережки – ті, що колись подарував мені Завадський. Я настільки звиклася з ними, що майже перестала про це згадувати, але тепер в грудях стає гаряче.

Сережки, за які Влад віддав всю першу зарплатню. Мовчазна допомога через стільки років. Квіти в лікарню. І все це я сама перекреслила! 

– Одягну їх з новою сукнею, – збираю себе докупи і ловлю погляд Омельченка у дзеркалі. Він теж чекає, але доведеться потерпіти ще трохи. – В мене теж є подарунок, але хай це буде сюрприз, добре? Все побачиш в Лісових полянах.