Глава 37

Дивне відчуття, але в нашій з Сергієм квартирі я тепер почуваюся чужою, майже непроханою гостею. Поки мене не було він навів порядок. Ідеальний. Жодних розкиданих речей, посуд прибраний в шафу, навіть аромадифузор з запахом грейпфрута у вітальні. Напевно купив його, щоб позбутися запаху ліків після того, як мене забрала Швидка. 

Після того як… Подумки себе зупиняю. Перемикаю увагу на те, що повинна встигнути зробити: забрати валізу, написати Людмилі, щоб впевнитись, що вона не передумала, попередити Аню, коли приїду. Вчасно про неї згадую,  зазираю в телефон і бачу кілька пропущених від сестри та коротке повідомлення. “Терміново мені передзвони”. 

Цього тільки не вистачало, розумію, що без крайньої потреби сестра б мене не розшукувала, але від цього тривога не стає меншою. 

– Щось трапилось? – доводиться зачинитися у вбиральні. Прикриваю губи рукою, щоб мене не почув Омельченко. – Я тільки приїхала з лікарні. З вами все добре?

– З нами так, – видихає Аня, а мене починає накривати по повній. Захворіла мама? З Софійкою щось трапилось, чи може… намагаюся не думати, що почую щось про Влада, хоча це взагалі безглуздо.

– Ти хочеш мене добити? Кажи вже! – зриваюся, бо мій шепіт готовий перейти на ультразвук.

– Я дізналась все, що ти просила. 

Зависаю. Нашу останню розмову майже забула і тепер серце робить кульбіт. Тоді мова йшла про те, щоб найняти “шпигуна” та простежити за Сергієм, бо його махінації не давали мені спокою. Отже, Аня все зробила і її “Еркюль Пуаро” щось винюхав.

– То що там? 

– Якщо коротко, Омельченко грає по-крупному. 

– Аня, ти знущаєшся? Під твоє визначення підходить що завгодно, в нього ще одна жінка є, чи липова фірма? 

– Ні, люба, читай все прямим текстом. Омельченко грає в казино і судячи з усього зараз в повній дупі. У твого чоловіка борги, Павліно, а з таким не жартують. 

Новина вражає, тому я не одразу оговтуюсь. Згадую розмову, яку почула в аквапарку, погрози та обіцянки Омельченка все владнати за кілька днів. Від цього мене наче обдає холодом.

– Ти ж не хочеш сказати, що він брав у борг у когось, пов’язаного з криміналом? Не може бути, зараз все-таки не дев’яності…

– Яка ти ввічлива, – хмикає Аня. – Я б сказала, що у  бандюків, у всякому разі у них саме така репутація. Та й де ще, по-твоєму можна взяти велику суму, в компанії “Швидкі гроші” під півтора процента?

В мене паморочиться в голові. Не знаю, як прийняти той факт, що мій чоловік не просто зрадник, а залежна людина. І свої проблеми збирається вирішити за мій рахунок.

– Гаразд, зараз не можу більше говорити, – шепочу в слухавку. – Чекай мене завтра після обіду. 

– Ти що мене не чуєш? – вигукує сестра. – Не грайся з таким, ці люди реально брудні, подавай негайно на розлучення і краще за все хоча б тимчасово їдь з міста! Чуєш мене?

– Так. Аню, не підіймай хвилю, все, до зв’язку. 

Чую, як Сергій ходить коридором і відбиваю дзвінок, роблю глибокий вдих і приміряю покер фейс. Все добре, Павліно, в тебе є час до завтра, щоб вирішити, як діяти, а до того Омельченко повинен бачити лише вірну дружину, яка не здогадується про його гидке подвійне життя.

Погано лише те, що прикидатись я вмію погано. Знаю, що повинна поставити крапку, але чомусь не знаходжу в собі сил і просто зупиняюся на порозі вітальні. 

– Про що ти думаєш?

Сергій підходить нечутно і відриває мене від думок. Відчуваю ледь помітний терпкий запах, коли він зупиняється поруч, а ще – колючий погляд. На відміну від мене Омельченко добре собою володіє, але очі не брешуть.  В них немає й натяку на ніжність, скоріше старанно приховане незадоволення і втома. Між бровами з’являється зморшка, а в мене починає калатати серце.

– Так, дещо згадала. Я збиралася купити спортивний костюм для поїздки, але так і не встигла. Щось придумаю, – кажу перше, що спало на думку і йду до шафи, щоб знайти потрібний одяг. 

До Сергія навіть не повертаю голови, але він не рушить з місця, наче я повідомила шокуючу новину.

– Костюм? – його брови повільно повзуть вгору. – Ліно, я розумію, ти втомилась, хочеш тиші і спокою, але не до такої ж міри. Ми не в турпохід йдемо.

– А шкода! – випалюю, бо мені вже байдуже до його реакції. – Я втомилась від чотирьох стін і лікарняної палати. З задоволенням посиділа б біля вогнища і взагалі, побула якнайдалі від всіх, якщо ти розумієш про що я.

– Це не вихід, – відрізає, навіть не дослухавши. – Не треба закриватись в собі та крутити в голові те, що ми не можемо змінити. Ти ж чула, що сказав лікар, добре, що все перервалося одразу, бо хвора дитина – то надто великий тягар! 

Застигаю. Просто не вірю власним вухам, відчуваючи, як сверблять руки. Так і хочеться дати йому ляпаса і, мабуть, це написано в мене на обличчі великими літерами. Настільки відвертими, що Омельченко раптово знижує тон.

– Це все гормони. Тобі треба побути серед людей і відволіктися, обери краще якусь гарну сукню, замовимо на вечір ресторан.  

Ну, звичайно! Як я могла подібне запропонувати, адже поруч з таким гостем в санаторії може бути тільки королева, а не жінка, яка хоче комфорту і відпочинку! Не здивуюся навіть, якщо посеред романтичного вечора він збирався запросити знайомих  до нашого столика. Похизуватись і скористатись можливістю для бізнесу. Сергій навіть зараз думає тільки про себе, бо я це дозволила! Підтримувала кожну ідею, старалася змовчати, аби зберегти сім’ю, утримати біля себе коханого. Була просто зручною, а тепер перестала і в мені підіймається справжня буря.

– Може ти й маєш рацію, – губи ніяк не хочуть складатися у посмішку. – Ресторан, це теж гарна ідея. Сподіваюся, цей день нам запам’ятається.