Глава 36

Якщо жінка не діє собі права на відпочинок, з нею трапляється нещасний випадок, або хвороба змушує опинитися в ліжку. Про це мені нагадав психолог, поки я залишалася в лікарні. Вкотре казав, що треба любити і цінити в першу чергу себе саму, а вже потім – чоловіків, друзів, роботу і престиж. Я поступово одужую тілом і душею, сплю, слухаю в запису звуки природи і намагаюся не думати про свою втрату. Не згадувати й вдавати, що змирилася з тим, що відбулося. 

На щастя, Сергій жодного разу не завів розмову про нашу спільну втрату аж до того часу, поки приїхав забрати мене додому. Речей  мало, так що він міг би й не підійматись нагору, а просто почекати в машині. Однак коли я вже склала сумку, двері прочиняються і мій зразковий чоловік поспіхом заходить до палати. 

– Хотів поговорити з лікарем, але він на операції. Подзвоню йому завтра, – він навіть робить спробу поцілувати мене в щоку, та я наче ненароком нахиляюся, щоб взути кросівки. 

– Навіщо? Виписку я забрала, там є всі рекомендації. 

– Я подумав, чи не рано тебе виписали. Може краще залишитись ще на кілька днів під наглядом? Ти бліда, я хвилююся, Ліно! 

– В мене нормальні аналізи, просто потрібен час.

Здивував! Я й сама не впізнавала себе у відображенні, але була певна, що йому байдуже, навіть неприємно, так уважно він розглядає кожну мою рису. 

– Аналізи можливо, але не твій настрій. В мене був час про все подумати і знаєш, я шкодую про все, що тоді тобі наговорив. Хіба я знав…

– Сергію, не будемо більше, добре? Я не збираюсь влаштовувати істерик зі звинуваченнями, просто поїхали додому. 

– А квіти? - кидає погляд на букет, що стоїть на столі. Ніжно-рожеві троянди, які принесли вчора ввечері. – Я не забобонний, але у лікарні нічого не треба залишати, щоб не повернутися. 

– Санітарка віднесе на пост медсестрі. 

Це, мабуть, неправильно та навіть образливо для Сергія, бо він звик чути слова вдячності за кожен приємний сюрприз. Бачити посмішку, а не байдужість, з якою я  готова просто викинути цей розкішний віник.

– Аня могла б і подумати, що тебе сьогодні виписують, навіщо було влаштовувати тут оранжерею, – невдоволено відводить очі, а я на мить застигаю на місці. 

Тобто, Аня? До чого тут вона? В мене й сумнівів не було, що двадцять одна троянда  – то спроба Омельченка замилити очі, виглядати таким собі уважним і ніжним чоловіком. Але якщо це не його букет, то чий? Здогадка пролітає блискавкою, а серце ледь пропускає удар. Я навіть відчуваю, як починають палати щоки, бо це може бути тільки одна людина. Влад. І йому не треба доводити свою небайдужість.

– Тобі зле? – Сергій стоїть біля відчинених дверей і чекає, а я намагаюся себе опанувати. 

– Ні, ми можемо йти, тільки давай сходами, не хочу сідати в ліфт.

Сергій не сперечається, хоча точно готовий причепитися з новими запитаннями. Що до мене, то стояти в ліфті під його розстрільним поглядом зараз просто тортура. Повільну йду коридором і думаю лише про одне. Якимось чином Завадський дізнався, що я в лікарні, але не зателефонував і не прийшов, бо я сама цього вимагала. Сама попередила, що між нами все закінчено і цього разу повернення не буде. Навіть якщо принести квіти. 

Тому він і передав троянди й не сказав від кого. Завадський, а не мій чоловік, через якого я втратила дитину і який зараз стурбований лише тим, щоб швидше стерти з пам’яті такий прикрий епізод. 

Поки він ховає сумку з речами в багажник, я з радістю вдихаю свіже повітря. Підставлю обличчя теплим променям і мружуся.

– Знаєш, – чую, як Омельченко підходить і відчиняє для мене дверцята, але не повертаю до нього голови. – Добре, що ми зможемо завтра поїхати і побути на природі. Мені це зараз необхідно.

– Ти хочеш їхати до Лісових полян? – крутить в руках ключі і дивиться з недовірою.

– А чому ні? Подумай, в санаторії є лікарі, так буд навіть спокійніше, ніж вдома. Ми, нарешті, зможемо побути наодинці. І ще… – намагаюся остаточно його переконати. – Не хочу, щоб мій подарунок до п’ятої річниці пропав. Я дійсно дуже старалася, щоб тебе здивувати! 

Чекаю і дивлюся в очі чоловіку, намагаючись прочитати його думки. Такого він від мене не очікував, тому підводить брову і замислюється. Вважає, що виграв цю партію, бо я знову першою спробувала помиритися.

– Подарунки не головне, ти потішиш мене, коли одужає, але гаразд. Я думав тобі буде краще вдома, побути в тиші і відпочити, але, можливо, ти маєш рацію. Сьогодні підтверджу бронь.

– Я вже все зробила, – ледь стримую посмішку. Вперше за останні дні, бо месниця в мені починає розправляти крила і вже малює картину "теплої" родинної зустрічі.  – Поїхали швидше. Хочу додому, змити з себе запах лікарні.