Глава 35

Сон такий міцний, що я насилу підіймаю важкі повіки. Хочеться знову зануритись в дрімоту, але мене торкається тепла рука, обхоплює зап’ясток, перевіряє пульс.  

Спогади повертаються повільно, наче підглядають в прочинені двері. “Швидка”, приймальня лікарні, каталка, люди в білому і голос Омельченка, який щось пояснює та підписує папери. 

– Як ви почуваєтесь? – нарешті можу роздивитись, що біля ліжка сидить молодий лікар. Уважні очі, спокійний голос і щось надійне в кожному дотику – саме те, що потроху розганяє мій страх. 

– Хочу пити, – в роті справді пересохло, але, на щастя, мені дозволяють зробити кілька ковтків мінералки і я знову падаю на подушку. 

Відчуваю страшну слабкість, а ще втрату, наче частка мене зникла. Та сама, якій я вже дала ім’я, моя дитинка. Хочу спитати лікаря, та горло зводить спазмом, а руки самі тягнуться до живота. 

– Ми зробили все можливе, але вагітність врятувати не вдалося. 

Деякі речі краще не промовляти вголос, але це його обов’язок – сказати правду, щоб пацієнтка скоріше пережила перший шок і змирилася з новою реальністю. Повинна змиритися, та не виходить.

– Це я винна, – згадую про сварку з Омельченком. Адже можна було  її не починати, могла просто піти, стати на облік, як мені радили…

– Знаю, що мої слова здадуться вам брутальними, але не картайте себе. Строк був маленький, отже, швидше за все, це нежиттєздатний плід. Природа мудріша за нас, коли вчиняє так і це трапляється навіть з абсолютно здоровими жінками. 

– А я зможу… – не домовляю, та лікар все розуміє без слів. Ловить мій погляд, сповнений страху і надії.

– Операція пройшла без ускладнень. Я призначу лікування на три місяці, щоб організм повністю відновився. Вам лише двадцять чотири роки, а з нинішнім рівнем медицини можна народити і в п’ятдесят, тож не бачу причин для хвилювання. Зараз головне повний спокій. Відпочивайте!   

Тепла долоня накриває мою руку, тихенько поплескує, поправляє ковдру. Лікар щось питає про знеблююче, але в мене болить тільки душа. Закриваю очі, дозволяю забрати з живота холод і знову пробую заснути. 

Краще так. Не думати, не згадувати, не гризти себе через провину… Залюбки б назавжди залишилася в царстві Морфея, але першу ж дрімоту розганяють чиїсь голоси і розгнівані репліки просто за дверима палати.

 – Я нікуди не піду, поки не побачу сестру! Чхати мені на ваші порядки, я ще й скаргу напишу, не сумнівайтесь! 

Насилу підіймаю повіки. Двері рвучко відчиняються і в палату залітає Аня. На плечах – одноразовий блакитний халат, в руках пакет з передачкою, а на обличчі вираз рішучості, який я добре знаю. Зараз її дійсно ніхто не зупинить, хіба викликати охорону, але медсестра, побурчавши, залишається позаду, а моя рятівниця за два кроки долає відстань між нами.

– Слава богу! – Аня сідає на краєчок ліжка і обіймає мене. – Як ти? Що болить? Тут, розумієш, зараз немає твого лікаря, тільки черговий, а від нього ніякої користі! Вони ще й не хотіли мене пускати! 

– Все нормально! – я зовсім не хочу її ще більше засмучувати. – Припини здіймати бучу, зі мною тут носяться, як з писаною торбою. 

– А й бачу, лежиш тут сама. Може чогось хочеш? Сказали їсти можна буде через три години, я принесла курячого бульончика, узвар з шипшини і печінкові котлетки, бо тобі зараз треба підвищувати гемоглобін. Да, і нормальну сорочку, знімеш це лікарняне ганчір’я, – її запас енергії вичерпується, замовкає і дивиться вологими очима. Ставить передачку на тумбочку і стискає мою руку. – Чому ти не сказала? Я б забрала тебе від цього козла.

Думаю, що відповісти. Я не чекала такого повороту, гадала буде ще вдосталь часу, щоб відсвяткувати зміни в житті, але Аня буде ображена, бо вона найближча для мене людина. 

– Я сама нічого не знала. Маленький строк.

– Дідько. Добре хоч Омельченко зателефонував. Хай тільки я його побачу, порву, як Тузір ганчірку! Поїхав, бо в нього бачте термінові справи!

– Сергій за все заплатив, а сидіти йому тут нема для чого, він ненавидить лікарні.

– Серйозно? Ти що його ще й виправдовуєш? Тільки не кажи, що ви помирилися і ти готова його пробачити, бо Омельченко дав грошей на лікування. Розорився, останнє витратив, краще б хоч трохи приділяв тобі уваги, може б такого і не трапилось.

– Аню! – вчасно її зупиняю. Підвожусь і сідаю в ліжку, підсунувши під спину подушку. – Ти часом забула, що я без п’яти хвилин розлучена жінка? З дитиною чи ні, я б не залишилася з Сергієм. Тим більше він прямо сказав, що не хоче дітей. Я потрібна йому лише для статусу, щоб сиділа вдома, готувала яйця пашот під соусом болоньєзе і раз на рік виходила в світ. 

Аня приголомшено мовчить, а в мене зростає впевненість в тому, як діяти далі.

– Давай свій бабусин бульйон, я збираюсь вийти звідси через три дні, бо шоу в Лісових полянах ніхто не скасовував. Хочу обірвати пір’я цьому павичу! 

– А ти не думаєш, що Омельченко тільки цього й чекає, щоб піти до Людмили? 

– Хіба що вона прийме його з боргами і голою дупою, але не думаю, що Люда настільки дурна. Так, сестричко, не дивись, наче я після наркозу не в собі. Мій чоловік заборгував таку суму, що намагається віджати в мене салон і я хочу про дещо тебе попросити, – можливість діяти, хоча б і за допомогою Ані на час заглушає біль. – Побудеш детективом, поки мене тримають в лікарні.