Глава 32

Не пам’ятаю, коли востаннє я засинала просто посеред улюбленої комедії. Мабуть, все через останні події, які подарували мені суцільний треш та безсоння. Сплю міцно без сновидінь, а тому виринати в реальність ніяк не хочеться, навіть якщо мене будять обережні дотики. 

– Тобі краще перебратися в ліжко, – Сергій сидить поруч, в кімнаті темно, горить лише світильник і я ледь стримую позіхання.

– Пробач, – відповідаю скоріше на автопілоті, ніж тому, що мені дійсно ніяково. – Фільм давно закінчився?

– Давно. Треба було обрати щось романтичне.

Пальці Сергія торкаються мого підборіддя, ковзають вниз, пестять шию і змушують миттєво напружитись. Я вдивляюся у знайомі риси обличчя. Ледь помітно посміхається, з’їдає очима, наче це не гра, а справжнє бажання. Не розумую, як таке взагалі можливо? Адже Людмила і Денис – не вигадка, навіть не підозра ревнивої жінки, бо мій такий гарний чоловік тільки вчора спав в чужому ліжку! 

– Сергію, я… – підшукую слова, щоб не казати банальну фразу про головний біль. Зараз близькість до Омельченка, знайомий запах парфуму, все викликає лише відразу. 

– Давай на сьогодні обійдемось без розмов. Все і так надто складно.

Він нахиляється і торкається поцілунком моїх губ. Повільно, як вміє тільки досвідчений коханець, що хоче потроху розпалити бажання. Ловіть мої руки й переплітає пальці, створюючи капкан, з якого важко звільнитися. Знезброює до того, як  скажу: “Ні”. 

Плед зіслизає на підлогу і Омельченко ловить момент, поки я напівсонна, бо дійсно мене хоче. Або просто згадав, що між чоловіком та дружиною повинно бути щось більше, ніж спільне проживання в одній квартирі. Він досі бездоганний – з підтягнутим, спортивним тілом, що будь-яку жінку здатне звести з розуму. Мій колись коханий, а тепер зовсім чужий чоловік. 

– Не зараз, – насилу звільняюсь і відвертаю голову. На мить вловлюю здивований і розчарований погляд людини, у якої раптово забрала смаколик, який він вже майже скуштував. 

– В чому справа? – підіймається на лікті, але не відпускає мене, очікуючи пояснень.

– Ні в чому. – тепер моя черга і я не збираюсь підлаштовуватись під його настрій чи думати про чоловічі образи. – Просто не можу настроїтись, ти ж бачиш, заснула навіть посеред фільму, стільки всього відбулося за ці дні.

Мовчить. А я раптом ловлю себе на думці, що справа не тільки в образі, моє тіло ще не забуло останнє палке побачення з Владом. Те, коли я взагалі ні про що не думала, просто віддалася почуттям. Від цього бажання бути якнайдалі від Омельченка стає просто нестерпним. 

– І далеко ми так заїдемо? – говорить тихо. – Ти ж сама весь час казала, що за справами у нас немає часу, що родина головніша за бізнес. Ось зараз час є, я тут, то що тепер не так? Тільки не кажи, що ти знову чекаєш дня, коли в тебе овуляція. 

Відверто злиться, хоча потрапив пальцем в небо. Надто високої думки про себе, щоб запідозрити, що я можу його не хотіти! А як же, наче на кожному кроці Омельченко не отримував підтвердження у власній привабливості! 

Я бачила, як на корпоративах його просто з’їдали очима, але була такою наївною, що навіть цим пишалася. А як інакше? Мій коханий чоловік вище того, щоб підгулювати з секретаркою чи піддаватись чарам випадкової знайомої. Дозволяв собі не більше ніж повільний танець або досить стримані знаки уваги, тому що мав в житті чітку мету – вдалий бізнес, міцну родину і бездоганну репутацію. Все, крім дитини, яка б нас об’єднувала, бо “ще не час” і “краще поки зачекати”. Схоже і зараз його думка не змінилася…

– Ми не будемо до цього повертатися, – кидає холодним тоном.  

– А чому? – мені наче загнали ніж просто в серце. – Тобі тридцять, Сергію, чого ти чекаєш? 

Кохання тут ні до чого. Зараз мене цікавить одне – що зі мною не так? Чим я відрізняюсь від Людмили, яка виховує його сина?

–  Діти – не те, що нам зараз потрібно, – відрізає, навіть не повертаючи до мене голови, а від турботливого коханця не залишається й сліду. Підводиться і сідає, явно розлючений тим, що і тут все йде не за його планом. – Піду в душ. Завтра рано вставати, сподіваюсь, ти себе опануєш, бо я не хочу сваритися. 

– Ні, зачекай! – тепер вже мене зачепило за живе. – Тобто мої бажання можна не брати до уваги, ти вирішуватимеш все сам? 

– А колись було інакше? Головним повинен бути хтось один і досі тебе все влаштовувало, чи може щось таки змінилося, поки я їздив у відрядження? 

Я прикушую язика. Якби не наші з Людмилою плани, просто зараз пан Омельченко почув би багато цікавого! Про те, яка з нього крута “кам’яна стіна”, про брехню та його махінації, які ледь не залишили мене без жодної копійки. А що до дитини… це наче знак і я упевнююсь в тому, що нічого йому не розповім. Не дозволю себе шантажувати, навіть якщо буду матір’ю-одиначкою.