Глава 29

Сиджу на лавці в парку біля клініки й мені здається, що пройшла ціла вічність. Безліч часу, щоб прийняти невідворотне: вагітність п’ять-шість тижнів, плід живий, серце б’ється. Кручу в руках виписку від лікаря і не можу рушити з місця. Просто не уявляю, як діяти далі. 

Так, я хотіла мати дітей і щасливу родину, але як будувати стосунки зі зрадником, та ще й з тим, хто користувався моєю довіреністю і хотів затягнути в борги? Навіть заради маленького я не погоджусь на таку принизливу роль і все-таки… Омельченко так чи інакше дізнається про дитину і я не впевнена, не погодиться на розлучення. Буде шантажувати чи просити пробачення, адже він як ніхто інший знає мої слабкі місця! 

Кладу руку на живіт.

– Нічого, ми впораємось! В тебе буде все, обіцяю.

Правда в це вірю! Я не сама на світі, руки ноги на місці, в мене Аня і… а от про Влада тепер взагалі краще не згадувати. Одна справа – допомогти з розлученням і зовсім інша – виховувати чужу дитину, у якої є живий-здоровий батько. Ніхто не повірить, що за фасадом мого уважного і гарного чоловіка ховається справжній покидьок! Звичайно, він як і всі скаже, що нам треба помиритися, тільки я точно проти! Не повинна залишити Омельченку й мізерного шансу і не залишу! 

Підводжуся, витираю сльози і ховаю документи в сумку. В мене надто багато справ, щоб зараз сидіти і плакати! І перша в списку – Людмила, якій я так і не зателефонувала.  Щоб спалити мости і не показати миттєвої слабкості шукаю в телефоні номер суперниці і роблю кілька глибоких вдихів. Я сильна! І в мене в цій брудній історії є, як не смішно, спільниця!

– Алло, Людмило? Маєте хвилинку, щоб поговорити? – чекаю, бо у слухавці мовчання, і через це починаю нервувати ще більше. 

– Так, я слухаю.

– Я зробила все, як ми домовлялися, номер в Лісових полянах переоформлений на вас з Денисом. В суботу вранці ви можете заїхати і відпочити два дні. Про харчування не переймайтесь, для дітей там також чудові умови…

Не встигаю договорити, бо Люда мене перериває. 

– Хіба Сергій не повернувся до вас? – голос в неї на мить зривається. 

– Що? – на мить забуваю, про що ми розмовляли. 

В голосі другої дружини Омельченка тихий відчай, розмовляє, як людина з сильною простудою, отже, плакала цілий день. Я повинна зараз відчути радість і сказати, щось на кшталт: “На чужій біді щастя не побудуєш. Хотіла мати - отримай!” Повинна радіти, що розлучниця страждає, але відчуваю лише мерзенну гіркоту, тому швидко відповідаю.

 – Звичайно, ні! Як вам таке спало на думку?

– Але він поїхав так несподівано, нічого не пояснюючи, я подумала…

Яке ж це гидке відчуття! Ми обидві – іграшки в руках красунчика Омельченка, якому зручно мати дружину, що підтримує імідж і ще одну жінку, яка має від нього сина. Різниця між нами лише в тому, що та, інша, досі кохає, а я – вже ні, в душі все згоріло вщент! 

– Люда, між мною та Сергієм все закінчено! Ні за яких умов я не прийму його назад і вам не раджу, – мовчу, думаю над тим, чи розказати їй те, про що дізналася. Краще все-таки сказати, бо він може вдатися до спроб втягнути і її у свої афери. – Знаю, що ви можете мені зараз не повірити, але хочу про всяк випадок застерегти: якщо він  планував з вами якісь фінансові справи, не підписуйте ніяких паперів! І на нову квартиру я б найближчим часом не розраховувала, бо у нашого… у батька Дениса великі борги. Враховуйте це, коли плануватимете своє майбутнє! 

– Цього не може бути! Він оплатив лікування моєї матері, піклується про сина. Тут якась помилка! 

– Якби ж. Але я не буду вас переконувати, просто повинна попередити. 

Людмила явно шокована, а мої нерви на межі, тому намагаюся швидко договорити. 

– Що до зустрічі в санаторії… Сергій нічого не знає і я сподіваюсь ви його не попередили. Ми приїдемо в суботу ближче до обіду і, думаю, ви теж захочете подивитися йому у вічі. 

– Чому ви все це робите? – вона, схоже, зовсім мене не слухає. – Ви повинні мене ненавидіти!

– А ви мене. Але хіба це буде правильно? Я не вважаю вас винною, хоча не буду брехати, що все це мені подобається. Єдине, чого я хочу – зробити так, щоб Сергій за все відповів, то ми домовились? 

– Гаразд. 

– Тоді зустрінемось в суботу. До побачення! 

Відбиваю дзвінок. Відчуваю дивну пустоту там, де недавно був справжній розпач, а ще щось схоже на провину. Моя дитина ще не народилася, а я вже лишила її без батька! Дідько, чому в моєму житті все так складно? Невже для того, щоб я зрозуміла власну мати, яка пішла від батька, бо вірила, що впорається? Мабуть, вона і в мого вітчима вірила, або просто хотіла звичайного жіночого щастя. Такого, щоб покласти ввечері голову на плече чоловіку, який пригорне і скаже, що він повирішує всі проблеми. 

Я маю такого… точніше мала. Але починати стосунки з такого трешу і звалювати на нього весь цей бруд я не буду. Влад заслуговує звичайного людського щастя, а те що між нами відбулося… просто на мить ми забули, що життя не можна повернути назад!