Глава 26

– Сергію, ти ж знаєш, як я ставлюся до боргів. Думаю, це не найкраща ідея.

Чоловік дивиться з таким здивуванням, наче це йому почулося. Наче я не здатна сказати “ні”. 

– Якщо це настільки важливо, може продати те жило, що досі чекає чарівного перетворення на офіс? – продовжую безпечним тоном, хоча знаю, що у квартири вже інший власник, як і у земельної ділянки під забудову за містом. Там де ми мріяли мати дачу. 

– Павліно, якби це врятувало ситуацію, я б до тебе не звертався. Не розумію, в чому справа? З яких пір ти мені не довіряєш?

– А ти з яких? - не витримую. - Як тобі спало на думку підозрювати мене в зраді з випадковою людиною. Та ще й з тим, хто врятував мене від побоїв?  

– О, про це я ще не чув. То я знаю не всю історію? – ховає руки в кишенях, на обличчі прихована лють, але Сергію доводиться стримуватись, бо тепер я йому потрібна. 

– Яку історію? Наш сусід зараз за ґратами, зі мною на щастя все добре, але в мене був важкий день. 

– Ти не розумієш? Треба діяти зараз, поки мене не зрежли конкуренти! 

Голос в Омельченка зривається, але він швидко себе опановує. Підходить та обіймає мене за плечі, починає легенько розминати сковані м’язи. 

– Все! - промовляє стиха на вушко. – Ти маєш рацію, це почекає. Справи ніде не подінуться.

Ковзає долонями вдовж моїх рук, притягує до себе. Його вдавана ніжність повинна мене знезброїти, тим більше між нами давно нічого не було. І зараз є шанс побути наодинці, вимкнути телефон і провести кілька годин тільки тет-а-тет. Наче на доказ цього Сергій як фокусник витягує з кишені коробочку, в якій ховається браслет. Тоненький, наче на шістнадцятирічну дівчину, з підвіскою з перлини, яка приємно лоскоче шкіру. Застібає прикрасу на моєму зап’ястку і цілує в плече. Ховається за спиною, що не видати себе поглядом, в якому тільки брехня. Потроху “вальсує” разом зі мною в бік ліжка. 

– Дуже гарний, – промовляю у відповідь, але моє тіло наче закам’яніло і Сергій це відчуває. Зупиняється.

– В чому справа, Павліно? 

– Ні в чому, – намагаюся говорити м’яко. – Але я не можу просто так перемикнутися, тим більше після таких розмов. 

Це правда. Моє тіло не здатно відповісти на його пестощі, а ще в повітрі висить питання: Сергій недостатньо розважився зі своєю другою жінкою? Чи це теж почало приїдатися? 

– Я думав, ти скучила, – відступає і сідає навпроти на край ідеально заправленого ліжка. Навіть не помічає, що я не заходила до спальні за весь час його відсутності.

– Звичайно. Я скучаю за часами, коли ми виходили разом не тільки заради отого, щоб підтримати імідж. І не твоїх потенціальних чи наявних партнерів! Колись я почувалася жінкою, а не просто дружиною Сергію Омельченка!

– То для чого ми влаштували вихідні в Лісових полянах? – невдоволено зводить брову. – Побути вдвох. там не буде нікого, крім нас з тобою. 

– Точно! Шкода не можна поїхати просто зараз, сама цього чекаю! 

– Аня казала, ти готуєш якийсь сюрприз…

– Дуже приємний. Обіцяю, що тобі сподобається. 

Розмова повертає зовсім не туди, але мене рятує телефон, який вібрує на столику. На щастя, Сергій ніколи не цікавиться тим, хто мені телефону, я ж не варта того, щоб зі мною крутити романи! Він впевнений в цьому на всі сто і дуже добре, тому що повідомлення від того, хто може розбити його чоловічу зверхність  на друзки. Від Влада і це смс я не можу ігнорувати. 

Знаю, що за коротким “Ти як?” справжня турбота. Знаю, що Завадський хвилюється і це не пусті слова, тому швидко набираю відповідь. Сподіваюсь, що це все, але мені прилітає фото і стримати посмішку дуже важко. Самого Влада на ній немає, видно тільки руку, що тримає повідець і кудлате створіння з намистинами чорних очей. Підпис теж тішить: “Чарлі сподобався парк, а голубам не сподобався цей мисливець”. Отже, поважний лікар-реабілітолог примчався в перерву додому, щоб вивести нашого спільного улюбленця. Просто ставлю сердечко і вимикаю телефон. Не зараз! Я не так гарно, як Сергій вмію прикидатись, тому не хочу ризикувати в кладу апарат на місце.

– Аня? – питає чоловік.

– Так, хоче впевнитись, що я жива-здорова. 

– Я б теж цього хотів. Тому після обіду поїдемо до клініки і хай тебе оглянуть лікарі. Мені буде спокійніше. 

– Це зайве! – намагаюся уникнути візиту до людей в білих халатах, бо не люблю їх  і звертаюсь хіба що в разі крайньої потреби. 

– Ні люба, це те, що зраза найпотрібніше! Бо коли у жінки починає боліти голова, треба знати в чому справа. Чи може в кому. 

– Добре, – я миттю прокручую найкращий сценарій, – але я поїду сама, бо вже доросла дівчинка. А ти поки що спробуй розібратися з японцями, щоб між нами не стояли проблеми. 

Бачу небезпечний вогник в очах Сергія, але він не заперечує. І кожен з нас вже точно придумав, як уникнути тих самих проблем.